Читати книгу - "Засвіти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Всім у вічі впала бідненька смугаста одіж, неквапність у рухах та ляк в очах бранця, що перебігали по хаті з одного предмета на інший. Мовчазно виждавши, татарин зі складеними на грудях долонями низько нахилився до господині, потім до Орисі і Домни, а вже потім, обдумавши щось, зробив уклін і Левчикові, аж той почервонів від сорому. Випроставшись, він глянув на козака, ніби питався в нього дозволу, і забелькотав щось до кошовички, відгадавши в ній господиню.
— Він каже, що радий вам служити, паніматко, і вашій родині всій також,— товмачив козак татаринові речі.
— Дякую і йому, і вам,— не знала, що говорити в цій церемонії Катерина.— Сідайте в нас гостем і пришельця просіть.
— Негоже, пані-господине, йому таку шанобу виказувати, чей же бранець він у вас, наймитом буде... Наших вони за ніщо мають.
— Та воно, може, й так, козаче. Але хата наша всякому прийшлому гостинна має бути, то... просіть!
Левчик перший зареготав, як татарин, сівши на лаву, куди йому вказав козак, чудернацько-скоро підкорчив під себе ноги, совався і кректав, аж поки таки всівся по-своєму, поважно оглядаючи челядь.
— ...Людей відпустили старшини зразу: і наших, і литву та московських оце з лиману, де ото перестріли їх засідкою. А цих,— глянув на татарина,— частину в полон узяли, а частину до аллаха відпровадили, бо супротив страшенний чинили... Казав мені по дорогі, що тікати не буде, бо що не з медом жилося йому в бея, а що хоче пожити в наших людях та мови навчитися, бо дуже в них великий попит на товмачів. Про те ж і в кошового просився на Січі...
— Кичук-чучук,— раптом заговорив бранець, розпливаючись у посмішці до Левчика.— Гюзель кичук, сулул гельбурса,— простягнув він руку до нього.
— Кличе тебе до себе,— пояснив козак.— Та ти не бійся, то він тебе боятися має,— іди до нього сміливо.
Левчик після короткого вагання розглядливо підійшов, видерся на лаву, якийсь час мостився отак же, як ото татарин, і, нарешті, сів також з підібганими ногами поряд з татарином, тому на втіху.
Дорослі всі розмістилися навкіл столу, і татарин навіть поплескав малого по плечу, щось белькочучи по-своєму. Та ось несподівано для всіх у розмову втрутилася Домна.
— Насіл чигір мали?
Татарин різко й здивовано кинув поглядом у її бік, виждав і з якоюсь особливою радістю та шанобою відповів:
— Бем есирим Сабрі... Сабрі,— вклонився він запопадливо їй.
— В таке й повірити тяжко,— піймавши звернені до неї погляди, сказала збентежена Домна.— Цей татарчук, здається, оборонив мене в дорозі з ясиру від цілої тічки собак. Неймовірно, а мабуть, так.
Сабрі розумів, що мова йшла про нього, кидав оцікавленими поглядами то на одну, то на другу з жінок, а догадатися, про що говорилося, не міг. Проте він помітив, що ота Домнина мова щось означала важливе і небуденне. Після сніданку і пригощення Катерина розподілила челяді дарунки від чоловіка. Найкращу малинову хустку вона віддала Домні, втішаючись.
— А тобі, Орисю, від батька кульчики до вух.
— А мені? — непокоївся Левчик.
— Для тебе в мене ось яка штука,— похвалився козак і подав хлопцеві штудерну, вцяцьковану татарську шаблю.— ...А у вас тут, бачу, спокійно, нівроку,— споважнів по всьому він,— бо там таке твориться, що й переказати тяжко. І татари, і турки, і ляхи полюють на нашого брата. Тих вписують у реєстри, тих виписують, розбрат та сварку сіючи, а, попри все, Січ росте, шириться, міцніє. Аякже! Куди ж подітися, як не на Січ, жебрачникові? Оце, як запросив нас до оборони круль проти турків та татарів, так під Хотином козаки і жовніри розбили їх наголову, і коли б не можновладці, що зразу ж замирили з турецьким султаном, то ми б... Ех, не таланить нам! Ненаситна утроба в магнатів отих. Замирилися, та до нас, хотіли роззброїти, так гетьман Сагайдак, не дурним бувши, наказав нашим відійти, а посланих заповзятливих рейтарників та жовнірів роззброїти. Геть рознесла їх козацька сила, змела, як пісок отой!
Того ж таки дня Левчик оббіг всю околицю, показуючи дарунок і оповідаючи про живого татарина і козака, що «што бушулменів жабив», а в Мотрі, несучись поспіхом через перелаз, на радощах розпанахав штанці, та, не звертаючи уваги, хвалився:
— У мене і шабля, і таталин є... Зивий таталин, їй-богу, зивий!.. Хай тобі мій піштоль буде тепел,— обрадував він на прощання Івася.
Вечором він вернувся додому з розквашеним носом — хлопчики не повірили йому на слово, проте не плакав, а хвалився, що всіх він побив ущент... В похвалі мусив пояснити, де подів пістоля, і коли сказав про свою щедрість, то так і не второпав, чому тітка Домна так палко його пригорнула:
— Ой, тітко! Сце задусите! Сце задусите!..— пручався.
9.В хаті Кривошапки-Гунди, бо в Мерефі його, гундосого, слобожани прозвали так, готувалися до хрестин. Бігали, крутилися і Мотря, і припрошені нею на поміч Домна та Оришка.
— Порозливай-но, Домашко, будь ласка, горілку по ханьках, дзбанках, карафках та путариках, бо скоро, мабуть, і гості в хату будуть,— порядкувала господиня, що ходила слабою по родах.— А ти, Оришко, дістань квасу з погреба та налий у глиняний дзбанок, може, кому знадобиться...
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвіти», після закриття браузера.