Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Отак, значить. Ось на що обернулося свавілля Келагаста. І одне, і друге, і третє.

«А твоє? — підстерегла Світозара давно вичікуюча нагоди думка. — Хто похвалить тебе за те, що полишив Келагаста, що поступився перед ним, дозволив сваволити й далі? Князі? Люд? Даная?

— Що ж вдіємо, Радиме? — Світозар не став ждати, доки зійдуться всі інші брати, чільні мужі, намислив домовитися, аби діяти потім заодно, передусім із князем. — Як станемо боронитися тепер від обрів, коли перед нами не сьогодні, то завтра постануть вони всією своєю силою?

— Доведеться по можливості стримувати і відходити, доки надійдуть всі інші раті.

— Гадаєш, дозволять тобі і стримувати, і відходити?

— А що ти радиш?

— Раджу негайно знятися і відійти непомітно для обрів до Дикуші. Тамтешній острог буде тоді доброю опорою, а крім того, вузьке місце між горами, що їх омиває Прут, та Дністром, як і далі по Збручу, вигідне, щоб стати там заступом і затримати обрів до підходу ратної сили Забужжя.

— Твоя правда, Світозаре, — вхопився за ту пораду князь Радим. — Тим більше, що там починається Тиверська земля, там кожен воїн стоятиме за двох.

— До речі, скільки їх у тебе?

— Кінних разом із дружиною вісім тисяч, піших — дванадцять.

— Коли станеш так, як мислимо, гадаю, стримаєш обрів, і на тривалий час. Не забудь тільки бодай роз’їзди виставити на Збручі та по Дністру між Серетом і Збручем, аби не зайшли та не вдарили зненацька в спину. А я таки подамся назустріч уличам, затим — усім іншим племенам, що стають чи й стали вже під інсигнії[29] князя Велемира, і постараюся прискорити прихід бодай його дружини.

Брати і всі інші чільні мужі сходилися тим часом на раду.

IX

Князь Радим велів пішій раті знятися з насиджених місць і стати, поки є час, заступом та окопатися як слід на новім рубежі — там, де Збруч впадає в Дністер, а між Дністром та Прутом, що обмиває Карпати, найвужчий відтинок суходолу. Дружину, кінне ополчення тримав поки що на попереднім заступі — чомусь не хотілося відходити так собі, не попрощавшись із обрами. Бачив-бо, у них доволі безпечно нині: горять (надто в надвечір’я) численні багаття, стеляться долами дими, а з ними й запахи нахапаної по людських подвір’ях телятини та кобилятини. Ті з тиверців, що проникали в табір чи були неподалік від нього, чули тоді веселий гомін застілля, були свідками ще веселіших ігрищ та частування. Коли піти на таких, захоплених частуванням, обрів зненацька та вдарити на приспаний безпечністю табір потужно, можна нагнати великого жаху, а жах пособить зробити й добрячий погром.

Мали намір зробити все те завтра на світанні чи навіть перед світанням, коли обри міцно спатимуть. Уже обиралися утаємничені путі, якими кожен сотник виведе свою сотню в розташування супостата, давалися повеління десяцьким (жарти хіба, нарешті започаткується справжня січа). Та незадовго до надвечір’я в аварськім таборі зчинилася веремія, яку кожному більш-менш бувалому неважко було розгадати: до тих, що стояли перед тиверцями, турм приєдналися нові; з гаму та крику, з голосного іржання коней видно: чисельні, і дуже.

Тиверці осмутніли враз, ба навіть упали духом: це Апсих. А коли так, про виправу годі й думати. Зате серед аварів не вщухала весела хвиля торжества. Там зустрічали тих, хто перейняв славу в дулібів, і виголошували їм здравиці на всю широчінь потішеного зустріччю серця, там похвалялися взяти гору над тиверцями, всіма іншими антами і теж не стримували себе в радощах, як і в похвальбі. А ще ж були щасливі зустрічі родаків, побратимів по спільних походах на ромеїв, що сиділи у Сінгидуні, і на склавинів, що ходили потручати тих же ромеїв у Фракійські гори та доли, під саму Фессалоніку. І де вже було утриматися по тій зустрічі від взаємного частування, як і веселого гомону по тривалому частуванні при багатті, від ігрищ та забав.

Апсих сидів за щедро заставленим стравами та напоями килимом, на чільнім місці. По праву руч від нього і разом з тим не поруч, на певній відстані возсідав Дандал, по ліву — радник у стольних ділах Таргіт. І пили купно з усіма, і вдовольнилися стравами, як усі, ба жартували навіть, приймаючи здравиці та тішачись з того, що привідці турм воздають хвалу як хакан-бегові Апсиху, який он як мудро повівся у січі з дулібами, так і Дандалові. Терхан не відмагався. Йому, як і всім, приємно було чути похвалу, та ще з уст всього синкліту. А проте не вельми й зважав на неї. Те завважив Таргіт і визнав за потрібне врозумити Баянового нащадка.

— Не личить похвалятися заслугами, — звернув на себе Дандалову увагу, — та не личить і применшувати їх. Ти заступив путь другій половині антської раті, не дав їй прийти на поміч дулібам. А то не якась там абищиця. Скажи йому, хакан-бегу, — звернувся до Апсиха, — як багато важило в погромі дулібів те, що на поміч їм не прийшли тиверці.

Апсих трудився саме над покладеним перед ним стегном з молодого теляти. Вимочене перед тим, як смажити, у вині і напахчене досвідченими куховарами запашними травами, воно більше цікавило зараз аварського привідцю, ніж бесіда, що її вів із Дандалом стольний радник. Либонь саме тому відповів не одразу, ба якось нетвердо. А Дандал завважив йому відмовчування, як і нетвердість одповіді і сприйняв те за небажання погоджуватися з Таргітом.

«Отак, значить, — не без суму намотав собі на вус. — Коли посилав, запевняв: «Стримаєш тиверців — зробиш половину діла». Тепер по-іншому мислить, чого доброго, і дорікнути може під хмелем: чому відсиджувався, чому не погромив тиверців?»

Аби покласти край цій уподібненій занесеному над головою мечу тиші, переступив через власне «я» і сказав:

— Я міг би зробити й більше, та пам’ятав повеління хакан-бега: головне — не дозволити тиверцям об єднатися з дулібами, затримати їх на далеких від боролища обводах.

— А вони таки поривалися з’єднатися, — Апсих підвів нарешті очі й не без цікавості глянув на Дандала, — чи, може, мали всього лиш намір не пустити вас у свою землю?

— Не просто поривалися — ішли