Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Вона розліпила очі й загиркала.

— Довиде, перекладай.

— Перекладати не зобов’язаний. Тут не допит.

Питаю з натиском:

— Та що ж тут таке робиться, люди добрі?! Не допит! Хочете допит — буде допит! Приходите в чужу хату всі разом. Тут хвора дитина, яка вас не стосується. Влаштовуєте погром. Мене з роботи зриваєте. Дружину мою перелякали, напевно, до смерті…

І тут мене як громом ударило: Любочка зараз хвилюється, а я тут теревені розводжу з божевільними.

— Що ви Любі наговорили? Довиде, відповідай швидко!

— Нічого особливого я їй не сказав. Сказав, що приїхав по Йосипа. Вона закричала і впала. Я їй водою в обличчя побризкав, вона підвелася. І на мене з кулаками. Я її не засуджую. Я її міцно за руки притиснув і запитав, де хлопчик? Ганнуся ваша сказала, що він у тітки Поліни — хворий. Я із Зуселем — сюди. Тут Євка з Малкою довкола хлопця крутяться, допомагають…

Я не став слухати далі, кинувся до Любочки. Поки дістався, сто разів себе прокляв.

Люба лежала на ліжку. Геть бліда. Очі заплющені.

Ганнуся поруч на підлозі. Спить. Ткнулася обличчям у кулачки і спить.

Я спочатку Ганнусю збудив. Вона підвела обличчя заплакане, шмаркате.

Потім Любу гукнув тихо. Вона не озвалася, а тільки застогнала.

І на низ живота собі вказує.

— Подивися, я сама боюся дивитися. Подивися. Там мокро. Там, певно, кров.

Ну, так. І кров, і все таке інше.

Любу терміново в лікарню.

З Ганнусею напереваги — бігом до Лаєвської. Вирішив Довида із Зуселем негайно пристрелити. Або голими руками придушити. Але їх і слід прохолов.

Євка з Малкою товчуться довкола Йосипа.

Лаєвська кудись пішла, вони до пуття пояснити не могли. Я попросив доглянути за Ганнусею до вечора.

Євка вийшла зі мною на двір.

Я схопив її за руку:

— Головою відповідаєте за моїх дітей.

Єва згідно кивнула і скривилася.

— Звичайно, Михайле Івановичу. За Довидом в Остер поїдете чи як? Якщо поїдете, то я теж. А то там хлопчиків доглянути треба буде, якщо ви Довида заберете. А Зуселя не чіпайте. Він схиблений. Але то вже ваша справа.

Я подивився на неї. Про Любу не пояснював. Не та людина Євка, щоб їй пояснювати. Я відразу зрозумів, що не та. Як тільки біля хвіртки колись замість Лільки побачив, так і зрозумів.

Побіг до Любочки в лікарню.

Лікар мене заспокоїв. Але умовно-достроково, як-то кажуть. Дитину не повернеш. А Любочка прочухається.

Літній лікар, усякого надивився. Йому легко говорити.

Я сказав перше, що спало на думку, аби хоч якось показати, що тримаюся, а не розквасився:

— Це добре, товаришу лікар. Добре.

Він відповідає з м’якою усмішкою:

— Добре-то добре, але дітей скоріш за все у вас із вашою дружиною не буде. Маєте ще дітей?

— Так. Дочку.

— Ну й виховуйте дочку.

Повернувся і пішов у своїх справах.

Я подумки аж скинувся. А Йоська? Чому я про нього лікарю не сказав?

І в спину кричу, як в атаку кинувся з голими руками:

— Двоє у нас, двоє!

Лікар повернувся і помахав руками в мій бік:

— Та ви заспокойтесь. Двоє то двоє. Одна то одна. З тиждень вашу дружину потримаємо тут, і випишемо.

Зайшов на роботу. Відпросився на два дні за власний рахунок. Вигляд у мене був такий, що не запитували. А я не розповідав.

Ходив до Люби щодня, тричі на день, сидів, аж поки санітарки виганяли.

У перервах — до Лаєвської. Ганнуся у неї безвідривно. Просилася в лікарню до мами, але я не брав. Пояснив, що у мами застуда і карантин.

Небезпека зарази від Йоськи минулася, і Ганнуся гралася з ним в різні ігри.

Я не забув про Довида з усією його шатією. Не злостився. Тільки не забував ані на хвилину.

Любочці сказав одне:

— Якщо ми зараз не постановимо між собою, що сталася випадкова подія, то ми ніколи до тями не прийдемо. З Довида найлегше провину на Йоську перекинути. А ми не будемо. Не будемо перекидати. Довид і сам не винен. Він же не знав, що ти вагітна. Я б його засадив і оком не змигнув. Не хочу. А ти хочеш?

— Ні. Хочу, щоб усе знову було на місці. Ось що я хочу. А Довид назад мені нічого не впхне. Хоч саджай його, хоч що.

— Правильно міркуєш. Крім того, ти й сама могла впасти, і від машини надворі сахнутися, і важке підняти. Отже, воно там у тебе не дуже трималося. На волосинці. Так? Якби міцніше трималося, нічого б не було. Правда, Любочко?

Вона на кожне слово кивала.

— Так, Мишко, отже, трималося не сильно. Мені й жінки так радили думати. Я так і думаю. Ми ще народимо. Ми молоді. Тут жінки навіть під сорок років лежать. Ще народжують.

Я зрозумів, що у мене тепер є таємниця від Любочки у зв’язку із тим, що я знав, а вона не знала. Мені як чоловікові лікар сказав. А вона, напевно, за медичними правилами, знати не повинна. Щодо наступних дітей.

Це мене навіть окрилило. У Люби залишалася надія. А поки — як-небудь.

Хвороба Йосі вилікувалася. Наша сім’я знову возз’єдналася. Я заглибився з головою в роботу. На моєму шляху не зустрічалися ані Лаєвська, ані Євка, ані інші. І приводу не було їх зустріти.

Я отримав листа від Діденка з Рябини. Він описував своє занепале здоров’я і переказував вітання від сліпого Петра. Питав також, чи немає у мене відомостей про Зуселя.

Вони всі настільки сиділи у мене в печінках, що я аж плюнув на такий лист з дурним запитанням.