Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Відповідати наміру не мав. Не люблю порожніх розмов у будь-якому вигляді, особливо в писемному. За фахом відомо: що написано пером, не вирубаєш уже нічим.

У сенсі внутрішнього душевного самопочуття Любочці було зле. Часто плакала, звичайно, не відкрито, а десь у куточку. Закидала про те, що знову піде на роботу, хотілося бути поруч із колективом і в ньому загубитися зі своїми думами. Я заборонив їй мріяти про роботу, налаштував на те, що у нас цілих двоє діток і їм потрібна мати вдома, а не ударниця праці на виробництві.

Люба вся віддавалася дітям. Неминучі подряпинки перетворювала на трагедію.

Одного разу я пожартував, щоб вона ставилася спокійніше — діти без синців не ростуть.

Вона сказала у відповідь, що синці минають, вона знає, але коли вона дітям синці і ранки мастить, їй наче видається, що вона себе зсередини замащує, щоб внутрішня зараза далі в ній не йшла.

Я поцікавився: яка зараза і до чого тут діти?

І тут мені Любочка каже:

— Коли Йося був у Лаєвської, вони йому таємну заразу всередину підсадили. Йому нічого, а нам, хто з ним поруч, близько, може бути інфекція. Тому треба мастити. Не для того, щоб із зовнішнього боку через подряпину зараза не пройшла, а щоб зсередини крізь кров не вийшла.

Уточнюю:

— Ну, добре, припустимо. А твої нутрощі до чого, що ти їх ніби змащуєш і припалюєш?

Люба мені таємниче відповіла, що саме вона й заразилася. І тому до мене близько намагається не підходити і таке інше, щоб якось цю заразу мені не передати.

Я наостанок запитав:

— A y Ганнусі вже є?

Люба запевнила, що немає. Тільки у неї, у Люби. Але Йосеньку вона обожнює і буде терпіти все життя і ще більше за нього дбати.

Тоді я припер її до стінки:

— Гаразд, припустимо. А я ж як? Що ж ти мені раніше не сказала?

І тут Люба мені висловила головне своє міркування:

— Тобі нічого не буде.

— Чому не буде, чим я кращий за вас?

— Нічим.

І довго подивилася на мене.

І призналася:

— Мені Довид, коли приходив Йосеньку забирати, сказав буквально: «Твоєму чоловікові після Лільки Горобчик утрачати нічого. Лаєвська думає, йому є що втрачати, а я так кажу: нічого. А тобі, Любо, є що втрачати. У тебе Ганнуся. А Йоська отруєний. Ви його мені поверніть назад». Ось я думала-думала, всю лікарню думала, і тепер ще додумую його слова.

Загалом, маячня, якщо не гірше. Чому «після Лільки Горобчик»? До чого тут вона? І без лікаря зрозуміло: пережити величезну трагедію — вкрай важко. Треба видужувати. Треба відволікатися від життя. На природу, на річку, на птахів, тварин. Діти своє візьмуть. Самі будуть рости і Любочку за собою потягнуть. І витягнуть. Ми витягли країну після величезної війни. А пара діток одну бабу не витягнуть?

Хоч і розумів: материнське серце — особлива справа. Справа, так би мовити, яку виокремлено самою природою.

Положення з грошима не дозволяло курортів та здравниць. А потреба стояла гостро.

Подумав і прийняв вольове рішення: Любочку з дітьми відправити саме в Рябину. Все-таки там моя батьківщина. А краще за батьківщину немає нічого для болю.

Планував розмістити їх мешкати в хаті Діденка. З весни до осені включно.

Написав. Отримав відповідь. Радісне запрошення хоч на все життя.

Відправив своїх на початку травня.

І тут, звичайно, на моєму горизонті з’явилася Лаєвська. Не думаю, що випадково. Скоріше за все, коли дізналася, що я сам.

Причому в двері постукала тихенько, поскреблась навіть. Але я відчинив і зробив вигляд, що їй радий.

— Що, Михайле Івановичу, когось чекали, що відразу відчинили? Я тихенько. Без надії. Дзвіночок у вас занадто гучний, я пам’ятаю, то я постукала легко-легко. Щоб не тривожити ні діток, ні Любочку.

Без запрошення зайшла в кімнату, удавано роззирнулася:

— А… То ви самі. А де ж ваші?

— Немає їх. Поїхали на відпочинок.

— А куди поїхали?

— Поліно Львівно, поїхали далеко. Звідси не видно. Будемо відверті, не ваше діло. Вибачте, але точно не ваше. Сідайте, будь ласка. Я вас запрошую щиро. Чай з вами поп’ю. Ви зробили нам велику ласку — вилікували сина завдяки добрим фахівцям. За це — спасибі. А так, щодо іншого — самі розумієте, говорити мені з вами важко. І у зв’язку з учинком Довида, і взагалі.

— Розумію. Розумію і ще раз розумію. І не ображаюся. А я давно збиралася Йосеньку провідати. Про Любочку мовчу, якщо вам неприємно. А хлопчик мені рідний. Знаєте, після хвороби, яка минула на твоїх власних руках, чужі діти стають своїми. Що ж до Довида, то він по-своєму правий: може, якби тоді не поквапилися Йосеньку вам переписати за законом, то тепер Довид його вам нізащо не віддав би. Ну, не буду вас дратувати. Ви за стіл вчепилися, аж кісточки побіліли. Думаєте, ви один переживаєте. І я переживаю. У країні таке коїться. Одне лихо на друге. Товариш Сталін помер, і все таке інше. Хитається все. Буквально все. А хочеться ж людині за щось триматися. Правильно?

Треба визнати, Поліна Львівна говорила правильно. І тихенько, і гарно, і лагідно.

Але я її зупинив:

— Досить. Не хочете чаю, а наливки у мене немає. Я нікого більше знати і пам’ятати не маю сил. Ні вас, ні Довида, ні Євку Горобчик з її посіпаками. За минуле — дякую, а на майбутнє дайте мені спокій.

Лаєвська розпливлася в усмішці:

— Так-так, звичайно. Майбутнє — воно найголовніше. Усе заради майбутнього. Хто ж проти. Не знаю, для чого, але ви, Михайле Івановичу, раптом Євку Горобчик згадали. І я от щойно в голові у себе натрапила на думку. Тобто гадка узяла. Коли на Стрижні розлив був, у середині квітня вже, хлопчики біля госпіталю під Білим мостом гралися. Я саме тоді