Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Цікаво, чи це для краси, чи вони всі лікарські?

— Гей! Є хто? — крикнула я, заходячи в хвіртку.

Ні черги до лікаря, ні розпізнавальних знаків довкола. Може, до нього лише за записом?

Може, просто варто було постукати, але я все ж таки вирішила спочатку повідомити про свою появу іншим способом.

Через хвилину двері справді відчинилися. І на ганок вийшов худорлявий чоловік із сірим волоссям. Чи не сивими, а саме сірими. Асиметрична стрижка, де право волосся закриває вухо, а ліворуч — ніби поголені під машинку.

— Здрастуйте, — привіталася я, встигнувши ще відзначити просту чорну сорочку на зав'язках і просторі штани, перехоплені широким поясом на талії. І знову чоботи!

Ні, я нічого не мала проти такого взуття. Але не влітку. Мене і мої починали бентежити. Цікаво, чи можна придбати у місцевих продавців хоч щось, що нагадує кросівки?

— Доброго дня, — чоловік, якому навскідку можна було дати сорок років, подивився на мене з обережністю. — Чи можу я вам допомогти?

— Так, — кивнула я. — Мені б не завадила допомога лікаря.

— Щось серйозне? — цей лікар відчинив двері і жестом запросив увійти всередину.

— Чесно кажучи, не знаю, — не стала брехати я.

Все ж таки якщо прийшла за допомогою до лікаря, то краще говорити все як є. Ні, ясна річ, про переселення душі я не поширюватимуся. Але дізнатися, чи не постраждало тіло Феліції після укусу радіоактивної оси, не завадило б.

Усередині будиночок виявився ще меншим, ніж зовні. Мене пустили в першу кімнату, де містився погано збитий письмовий стіл, дерев'яний стілець з низькою спинкою і щось схоже на кушетку.

Уздовж стін було кілька книжкових шаф. Але, крім паперової продукції, місце там займали флакони та пучки сушених трав.

Схоже, клумби біля будинку все ж таки не для краси.

— Можете сісти, — кивнув у бік кушетки чоловік. — Як вас звати?

— Ма… Моє ім'я Феліція, — поспішно виправилася я, мало не видавши себе з тельбухами. — А ви?..

— Гардефе, — кивнув він, опускаючись на стілець за столом. — І що ж за недугу привів до мене чарівницю?

Оп-па! А в мене що, це написано на лобі?

Ось що означає, що в місцевому туалеті немає дзеркала. Хтозна, чим ми ще з Яном займалися. Може, він мені що непристойне на обличчі написав. А Рейдел не почав псувати враження публіці і не сказав.

— У мене теж є слабий дар, — м'яко посміхнувся місцевий лікар, помітивши мій подив. — Отже, я відчув вашу силу. І все ж, чим я можу вам допомогти, Феліція?

Ну була не була!

— Така справа, — почала я, — мене вжалила величезна оса.

— Ви зараз говорите про вогненну осу? — перепитав лікар, витягаючи з паперів наполовину списаний аркуш і щось намагаючись знайти.

— Так.

А я навіть не згадала, як найманець так їх назвав.

— То й що вас турбує? Як бачу, ви пережили цей напад.

— Так, тільки в голові туман після того випадку, — сказала я, особливо не прикрашаючи. — Хотілося б зрозуміти, чи все гаразд після цього.

— Угу… Вас уперше вжалили?

— Так.

Мене точно!

— Добре, я підготую дещо. А ви…

Він підвівся з місця, не закінчивши фразу. І пройшов до шафи. Взяв щось із верхньої полиці і повернувся до мене. У руках лікаря виявився невеликий жовтуватий футляр. Я навіть сказала б міні-тубус.

Злегка потертий, пом'ятий... Я такі вже бачила.

Але наступне призвело до мене просто в німий шок.

Гардеф відкрив тубус і дістав із нього... звичайний ртутний градусник.