Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Що це? — видихнула я, не маючи змоги відірвати очей від такого звичного і такого чужого тут предмета.

— О, цей артефакт я зміг викупити у Знаючих, — з гордістю озвався лікар. — Вам треба затиснути його під рукою. Так, щоб його торкалася лише шкіра. Як відрахуєте шістсот ударів серця – витягуйте.

— Серйозно?

Я дивилася на цей ртутний градусник, як на зрадника.

Як ... ні, просто як він тут зміг опинитися?!

— Так, я зараз говорю серйозно, пані чарівниця, — запевнив мене лікар. — Я поки що підготую кілька елiксiрiв для перевірки. Давайте.

І мені дбайливо передали градусник, ніби найціннішу річ у житті.

У кого він там їх викупив? Які такі знаючі?

Ян! Чорт тебе забирай, дуй сюди! Терміново!

Я мовчки виконала вказівку лікаря, намагаючись не подавати виду, що щось із того, що відбувається, мене бентежить. Удари серця, звичайно, не рахувала. Але, каюся, мало не струсила градусник, коли взяла до рук. Ну так, про всяк випадок, щоб збити ртутний стовпчик як мінімум.

Він стояв на тридцяти шести градусах начебто. Але вдивлятися я не стала, щоби не привертати до себе зайвої уваги.

— Давайте сюди, — скомандував чоловік, повертаючись до мене від шаф, де копався кілька хвилин.

Після того як я описала проблему, Гарфед більше не косився на чарівницю, яка прийшла просити допомоги у сільського знахаря. Тепер він лікував пацієнта, ніби теж давав клятву Гіппократу.

Хоча хтось знає. Може, й у них тут був якийсь лікар-філософ, який увійшов в історію як загальне ім'я.

— Артефакт каже, що ви в повному порядку, — озвався чоловік, довго вдивляючись у градусник і покручуючи його в пальцях.

— А що він показує? — Заради цікавості поцікавилася я.

— Розпаленість вашого тіла, пані чарівниця, — відкрито відгукнувся лікар, чим заслужив мою повагу.

Я б на його місці точно не стала б говорити, як працюють чудодійні предмети. Мало що, як кажуть.

— Гарячки у вас немає, — додав лікар. — Вам пощастило. Давайте ще перевіримо вашу кров на отрути та…

Що там було після цього "і", я не впізнала. Тому що лікар витяг з-під столу нормальний такий тесак із дерев'яною ручкою і потягнувся до мого зап'ястя.

— А може, обійдемося без цього? — кинулась я від нього, не бажаючи розлучатися з пальцями.

Ну а що він ще міг таким тесаком зробити, як не половину руки мені відстригти?

— Не варто переживати, — доброзичливо посміхнувся він, нікуди не прибираючи ножа. Виглядало зловісно. — Я довгий час працював у великому місті, тож маю уявлення, що роблю.

— А заслали вас за що? — ляпнула я і відразу прикусила язик.

Ображати людину з майже сокирою в руці — така собі ідея.

— Мені потрібна крапля вашої крові, — запевнив мене він і знову простяг руку.

Чи варто взагалі довіряти середньовічному лікареві, який ртутний градусник шанує як божество? Напевно ні.

Але я все одно простягла руку. Чисто з цікавості, забувши, що саме воно кішку і занапастило.

Тесак повернули, вмочили в невелике блюдце, куди хвилину тому лікар хлюпнув щось, що пахло спиртом. І акуратно проколов мені подушечку на безіменному пальці.

— Вам би голку, — промимрив я, спостерігаючи за цими звірствами.

— Ви що?! — обурився він. — Голки ламаються. А зачароване драконяче лезо всяке краще за якусь там голку!

Сперечатися з безумцем не стала. Тільки-но подалася вперед, дозволяючи лікареві видавити дві крапельки моєї крові на тонку дерев'яну пластинку.

Все, що відбувалося далі, нагадувало кінематографічну магію. Тому що цілитель відкоркував два невеликі флакончики, які взяв із шафи. І по черзі скинув по краплині з кожного на цятки моєї крові.

Перший хімічний експеримент закінчився нічим. Зілля та кров не вступили в жодну реакцію. А ось другий... Чорна хмара диму злетіла вгору в ту саму мить, як зелена рідина впала на розмазану кров.

— Що це означає? — стурбовано прошепотіла я.

— Дивно, — протягнув чоловік, глянувши в мій бік так, ніби щойно позаду мене побачив ляльку з його драконячим тесаком.

— А детальніше…

— Ну, отрути у вашій крові немає, — повільно відповів лікар, підводячи на мене погляд. — А другий експеримент показує, що ви… маєте бути мертвими.

— В якому сенсі? — прошепотіла я, вже шкодуючи, що прийшла до такого проникливого лікаря.

Схоже, відповідь на це питання хвилювала не тільки мене.

— Скажіть, після того, як вас вжалили, щось сталося? — Вирішив докопатися до істини лікар.

А мені довелося відповісти настільки обтічно, наскільки це було можливо у подібній ситуації:

— Ну… я знепритомніла, а потім прийшла до тями…

Під кінець я ще й руками розвела, мовляв, гадки не маю, як це взагалі сталося.