Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

цивілізації. Пішли «ко всєсожженію» Немировичі-Данченки, Гарині, Куприні, Аверченки, Помяловські, Толсті та сотні інших безсмертних авторів. Найбільше діставалось нашим небіжчикам – Драгоманову, Грінченкові, Кропивницькому, Щоголіву, Старицькому, а особливо історикам: Грушевському, Аркасові, Коваленкові, Кащенкові та всій без вийнятку українській літературі видання 1917 – 1920 років.

Я зжахнувся:

– Товариші! Що ви робите? Це ж дикунство, засліплення. Я протестую. Я вимагаю викликати авторитетну й відповідальну за це особу…

Та ради не було. Авторитетною особою була довжелезна й плутана інструкція з Укрліту (відділ преси при Наркомосі), в якій трактувалось і так, і сяк, а найбільше здавалось на «усматрєніє знатаков».

Оці то «знатоки» (заприсягнусь, що представник ГПУ та комсомолу не прочитав ні одної з тих книжок) знищили в окрузі сотні тонн літератури; в церквах залишали лише по одному примірникові богослужебних книг.

Багато мороки мав я з репертуаром. Головрепертком надіслав список дозволених до постановки та заборонених п’єс. Серед цих груп була ще категорія «сомнітєльних» (найбільша група в українському репертуарі), що подавалася на погляд Окрреперткому, де рішучий голос мав агент ГПУ. До цих «сомнітєльних» зачислено геть всі наші дореволюційні п’єси, комедії: «Наймичку» із’ять – церковщіна й шовінізм (там про жидів); «Ой не ходи, Грицю» – вибросіть – куркульскоє мещанство; «Невольник», «Ясні зорі» – націоналізм, самостійництво – так безапеляційно «чистив» репертуар агент ГПУ.

Не раз я до зубів ївся на засіданні реперткому за наші безсмертні драматичні твори, як «Наталка Полтавка», «Суєта», «Кума Марта», «Мазепа». Запальні комуністи – члени реперткому – цензори не пропускали, а я виходив ідеольогом просвітянщини. За «Запорожця за Дунаєм» мав величезну неприємність.

Ця невмируща українська опера-пісня, як і всюди, має величезний успіх, а наше ГПУ її вперто викреслювало з репертуару «допущених».

Влітку 1928 року улаштовував Окркомітет Мопру масову вечірку. Секретар комітету (безпартійний) запропонував поставити «Запорожця за Дунаєм»; це дасть великий прибуток. Я вагався з дозволом (відчував бурю), аж заступник зав. Агітпрому узяв відповідальність на себе, а він, до речі, голова Окркомітету Мопру. Проте, він поїхав другого дня на курорт, а все спало на мене.

Погожої неділі в саду багатюща гулянка. Грімко лунають дві орхестри музики, вогненними різками стріляють в небеса фаєрверки, ракети, сіється маком бій конфеті, серпентин, заливаються солодкими трелями соловії. Настрій в гулящих святочно-піднесений. З лябіринту зелених гірлянд розлягається мельодійним акордом:

Ой, збирайтесь працювати,Золотую ниву жати.Доле, ми тебе благаєм,Щедрою для нас ти будь.

І потужним національним духом проймає серця кількатисячних мас. Появу козака Карася зустрічають громом оплесків. Не в одного защеміло серце, заворушилась ще не засохла рана.

Я сидів на передній лаві й оглядав святочну обстановку, що пашіла явно націоналістичними вогнями. Заворушився і в мені національний інстинкт. Відчував, що в таких картинах знайшли б ми єдність, дружбу, однодумність. Коли б їх більше та частіше, то… Пригадав 1919 рік, як після другого концерту кобзарів-бандуристів публика не пішла додому, а захопила більшовицький баталіон, опанувала місто і розгорілось величезне повстання на весь повіт. Один з бандуристів-солістів був навіть комендантом міста…

На початку другої картини в партер увійшов зав. Агітпрому та начальник ГПУ. Я не сумнівався, що буде буча, і зник з очей, та нагнав заворгвідділом комсомолу: «Тебя Щелков зовьот». Вертаюсь.

– Кто разрєшіл пастановку? – зашипів крізь зуби завагітпропом і вкрив мене трьохповерховою лайкою.

– Я не погод… – хотів виправдуватись, але не дали. (Крута лайка…)

– Заігриваєш на струнах націоналізму? Хочеш возвратіть 19 год?.. Петлюровськоє ти атродьє… Я тєбє покажу…

– Прекратіть немедленно, – відрізав начальник ГПУ.

– Таж не середині… хай би вже кінч… – пробував я гамувати.

– Что?! Прекратіть без разсуждєній… (груба лайка), іначе на месте пріхлопну – і справді вхопився за пістоля.

Вагатись не доводилось. Втиснувся за куліси й до режисера:

– Припиніть виставу моментально!

– Та що ви? Бійтесь Бога! На самкінці? Що з вами? П’яні?!

Але його вмовляння не впливали. Вхопив валок і саме в момент, як Андрій став з благанням на коліна, а «Владико неба і землі» дзвінким тужливим тенором знялося до небес, у ту хвилину, коли авдиторія завмерла, повита побожним настроєм, і разом з піснею здіймалася від земної суєти-суєт, з «раю комуни» в рай небесний, у блакить… я спустив завісу.

Другого дня, як з лазні, вискочив я з Агітпропу, а через тиждень складав обов’язки інспектора, «по сокращенію штатов», хоч скоро на моє місце призначили партійного з району.

Натякали жартом, шо скоротив мене «Запорожець», а всерйоз зауважували, що кепсько я зробив, опрацювавши широко святкування річниці Шевченка, а про Паризьку комуну й словом не згадав. Закидали також, що я «покровітєльствую мещанскім вечіркам», а в клюбах замість політграмоти у мене флірт завівся та гульбища, а дехто, як Гутенко, запевняв, що я чистокровний петлюрівський вовк у радянській одежі. «Простежте, каже, його слова, роботу, то й переконаєтесь, що з кожної його фрази, кроку випливає нескінчений самостійник».

Та слів Гутенкових я не лякався, а причин «скорочення» не шукав, бо за чином не жалкував. Став викладачем мови й літератури в старшому концентрі семилітки та в профшколі. Дух активности й енергії в мені буяв, як і раніш, тому за місяць учителювання я був добрий педагог-практик (звичайно, на радянську мірку), провідник секції мовістів при окрметодкомі, член бюра окрметодкому, частий доповідач на гуртках, конференціях, одночасно беручи широку участь в громадській роботі, як член-секретар редколегії стінгазети, що била рекорд усіх стінгазет міста, член правління Будосу[24], провідник учительського драмгуртка, постійний член РКК[25], групкому[26] та ін.

Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздоріжжя. Тоді вичерпувались вкрай заповіти Леніна і в комісарівських верхівках проходила люта гризня. Її намагались заглушити «п’ятилітнім пляном», але єдність керманичів тріщала. Не вщух троцькізм, а виник бухаринізм. Політика перестала бути послідовною й далекозорою, перетворившись в циклі сезонових заперечливих одна одній директив, що зводили на манівці окружні апарати та обурювали люд.

Країна швидким темпом сповзала до сьогоднішнього безладдя й краху.

Відірваний останніми роками від ширшого світу, не бачучи справжніх фарб життя, я не міг з «окружної колокольні» дати вірної прогнози «кон’юнктурі благополучія» влади; відчував лише, що щось не клеїться, але обняти цілости ланцюга заперечень і краху не міг.

Не долітали до моїх вух роптання робітничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-річного будівництва соціялізму? Не дочував, як застогнало село під непосильними податками; не знав причин – звідкіль пішли арешти, заслання, розстріли; збагнути не міг – за що вислали, виснаживши п’ять місяців у Допрі[27], Мироновича – одного з найвидатніших інспекторів наросвіти, тихого й роботящого працівника. Я лише фіксував ці факти й з болем реагував на них.

І в міру того, як крутішала політика, як очевиднішими ставали злидні, як порожніли полички в кооперативах (приватні крамниці позакривали), як зникло в продажі сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хліба (3/4 фунта на