Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Це приємний бік готельної роботи. У готелі велетенська і складна машина працювала навіть з недостатнім персоналом, оскільки кожен мав чітко визначені обов'язки й сумлінно їх виконував. Але є й поганий бік, і ось у чому він полягає: робота, яку виконує персонал, не обов'язково є тим, за що платить клієнт. Клієнт платить, з його погляду, за якісну послугу. Працівникові платять, з його погляду, за boulot[126], що означає, як правило, імітацію якісної послуги. Як результат, попри те, що готелі є дивом пунктуальності, в суттєвих речах вони гірші за найгірші приватні господи.

Візьмемо, до прикладу, чистоту. Бруд у «Готелі X», якщо прослизнути в приміщення обслуги, був відразливим. У нашому кафетерії в кожному темному закутку бруд накопичувався роками, а в кошику з хлібом повзали таргани. Якось я запропонував Маріо їх повбивати. «Навіщо вбивати бідолашних комах?» — запитав він з докором. Інші сміялися, коли я хотів помити руки перед тим, як торкатися масла. При цьому ми були чистими там, де вважали чистоту частиною boulot. Ми відчищали столи і регулярно полірували латунь, оскільки нам наказували це робити. Але від нас не вимагали справжньої чистоти, й у будь-якому разі ми не мали на це часу. Ми просто виконували свої обов'язки, й оскільки нашим першим обов'язком була пунктуальність, ми зберігали час, залишаючись брудними.

У кухні бруд був ще страшнішим. Це не художнє перебільшення, а реальний факт, коли кажуть, що французький кухар плює в суп — якщо, звичайно, сам не збирається його їсти. Він митець, але його мистецтво не в чистоті. До певної міри він брудний саме тому, що він митець, оскільки їжа, щоб виглядати розкішно, потребує брудного поводження. Коли, наприклад, головному кухарю приносять на перевірку стейк, він не бере його виделкою. Він піднімає його пальцями і ляскає на тарілку, проводить по м'ясу великим пальцем, облизує палець, пробуючи підливу, перекладає шматок, знову облизує пальці, відступає на крок і оглядає шматок м'яса, як художник, що оцінює картину, а тоді повертає стейк на місце своїми товстими, рожевими пальцями, кожен з яких він облизав за цей ранок сотню разів. Якщо кухар задоволений, він бере ганчірку, витирає свої відбитки з тарілки й передає її офіціанту. Офіціант, звісно, занурює вже свої пальці в підливу — огидні, жирні пальці, якими він постійно проводить по прилизаному лаком волоссю. Коли ти платиш більше, ніж, скажімо, десять франків за м'ясну страву в Парижі, можеш бути певним, що саме так її й обмацали. У дешевих ресторанах усе інакше. Там виглядом їжі так не переймаються, тож її просто знімають виделкою зі сковорідки й кидають на тарілку без особливих витівок. Грубо кажучи, що більше ти заплатиш за їжу, то більше поту й слини ти з нею з'їси.

Неохайність притаманна готелям і ресторанам, оскільки їстівністю жертвують на користь вчасної подачі й гарного вигляду страви. Працівник готелю надто заклопотаний, щоб пам'ятати, що призначення їжі — бути з'їденою. Страва — це для нього просто «une commande[127]», так само, як людина, що вмирає від раку, є просто «випадком» для лікаря. Наприклад, клієнт замовляє тост. Хтось десь глибоко в підвалі і так уже завалений роботою має його приготувати. Як він може в такій ситуації зупинитися й запитати себе: «Цей тост призначений, щоб бути з'їденим, чи маю я зробити його їстівним?» Він знає тільки, що тост має правильно виглядати й бути готовим за три хвилини. З його чола на тост стікають великі краплі поту. Навіщо через це перейматися? Раптом тост падає у брудну тирсу на підлозі. Навіщо завдавати собі клопоту робити новий? Значно швидше обтрусити тирсу. Дорогою нагору тост знов падає, маслом додолу. Знову достатньо просто його обтерти. І так з усім. Єдина їжа, яку в «Готелі X» готували чисто, була їжа для персоналу й для патрона. Правило, яке всі повторювали, звучало так: «Піклуйся за патрона, а на клієнтів s'en fout pas таl[128]!». Нечистота розповзалася всюди по кімнатах обслуги — потаємна судина бруду, що проходила крізь великий яскравий готель, як кишечник крізь людське тіло.

Крім того, що на кухні було брудно, патрон також як міг ошукував клієнтів. Продукти здебільшого закуповувалися дуже поганої якості, хоча кухарі й знали, як їх добре приготувати. М'ясо було в кращому разі звичайним, що ж до овочів, то жодна нормальна господиня не вибрала би їх на ринку. Вершки зазвичай розбавлялися молоком. Чай і кава були дешевих сортів, а джем — синтетичною речовиною з величезних банок без етикетки. Усі вина дешеві, закорковані, за словами Бориса, як vin ordinaire[129]. За правилами працівники мали платити за все, що зіпсували, тож у готелі мало що викидалося. Якось офіціант на третьому поверсі впустив смажене курча в шахту нашого службового ліфта, де воно впало на купу огризків хліба, рваного паперу й іншого сміття. Ми просто обтерли курча ганчіркою й відправили подавати. Розповідали й геть неприємні історії, що використані в номерах простирадла не прали, а лише зволожували, прасували й стелили назад на ліжка. До нас патрон був настільки ж скнаристий, як і до клієнтів. Наприклад, у всьому величезному готелі не можна було знайти щітки й совка, тож доводилося вправлятися з мітлою і шматком картону. Вбиральня для персоналу нагадувала Середню Азію, й помити руки можна було тільки у раковинах для миття посуду.

Незважаючи на все це «Готель X» був одним із дюжини найдорожчих готелів Парижа, й за перебування в ньому клієнти платили приголомшливі ціни. Звичайна ночівля без сніданку коштувала двісті франків. Вино й тютюн продавалися вдвічі дорожче, ніж у крамницях, хоча патрон, звісно, купував їх за гуртовими цінами. Якщо клієнт був титулований чи мав статус мільйонера, ціни зростали відповідно. Одного ранку на четвертому поверсі американець, який був на дієті, замовив на сніданок лише сіль і теплу воду. Валенті лютував. «Боже! — горлав він. — А як же мої десять відсотків? Десять відсотків від солі й води!» Зрештою він затребував за сніданок двадцять п'ять франків. Клієнт не ремствуючи заплатив.

Борис розповідав, що те ж саме відбувалося в усіх паризьких готелях, чи принаймні в усіх великих і дорогих. Мені здається, що в «Готелі X» ошукувати клієнтів було особливо легко, бо це були переважно американці й іноді англійці — не французи, — а вони не розуміються на хорошій їжі. Вони запихалися