Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

прийшла в голову така ж думка, — через деякий час зізнався він, і Кіка почула в його голосі веселість, змішану зі соромом. У Києві все ще було спокійно, хоча нарождалося враження, що місто чекає щось неминуче, руйнівне, небезпечне. А може, це вона сама собі сказала. Для людей її покоління війна в цій частині Європи все ще була чистою абстракцією.

- І?

- Я теж не потрапив. У інструктора з десантниками були якісь негаразди, я думаю, і він мене завалив.

Кіка подивилася на нього з цікавістю. На кількох світських заходах він розповідав з досить легкою, анекдотичною ноткою про своє військове минуле, про службу у вісімнадцятому десантно-штурмовому батальйоні, про Афганістан...

Про спроби потрапити в найбільш елітний польський підрозділ – ніколи. Вона його розуміла. Сташек був честолюбним. Він не був людиною, яка любила публічно обговорювати свої невдачі.

- Потім він пішов в Агентство внутрішньої безпеки, але служив недовго, два роки. До Служби Внутрішньої Розвідки він був завербований начальником Східного відділу полковником Малішевським. Ференц пройшов навчання, здав усі курси, особливо мовні, на відмінно, рік просидів за столом як аналітик, а потім отримав перше оперативне завдання. Першим же ділом він завербував аташе з культури білоруського посольства...

- Непогано.

- Малішевський теж так думав. Ференц отримав підвищення і був відправлений в поле.

- Україна?

- Білорусь. Там він зустрів Мокржицьку, зрештою...

Кшептовський замовк.

- Так? Що?

- Слухай. Хлопець має успіх, - нарешті продовжив гураль. – Він вербує полковника Генштабу та двох високопоставлених працівників свого їхнього ж Міністерства Оборони. Він надає цінну інформацію, більшість з якої позитивно перевірена. Разом із Мокржицькою він підтримує польську громаду, їм навіть вдається врятувати двох засуджених журналістів польського походження. Через хабар, здається. І раптом, посеред цієї смуги успіху, хлопця відкликають.

- Можливо, його викрили, або білоруси вимагали його видворення.

- Про це ні слова. А це дуже детальна справа.

- То яку подали причину?

- "З оперативних причин".

- Місткий мішечок.

- Завжди. Хлопець приземляється у Варшаві, два місяці лежить на лікарняному, потім знову сідає за письмовий стіл. Лише після річної перерви він приїжджає до Києва. Тут успіхів немає. Невдач теж. Він робить те, що хоче Вайман. Ніби він регресував у розвитку.

Хвилину вони мовчали. Причин для відкликання Ференца з Мінська могло бути багато, включно з хворобою. Але вони обидва вважали, що це певним чином важливо.

- Чи вказана причина лікарняного? – запитала Кіка.

- Ні.

- Два місяці – це довго.

- За цей час можна вилікувати серйозне поранення.

- Фізично. Потім він сів за письмовий стіл. Тож він ще видужував. Лікував голову.

- Треба покопатися глибше.

Кшептовський схопив трубку. Толяк відповів після двох дзвінків.

- У вас щось є?

- Питання. По другій справі.

Він швидко резюмував, що їм потрібно. Толяк не прокоментував; він пообіцяв уважніше ознайомитися з біографією Ференца. Кшептовському спало на думку, що у хлопця, мабуть, сильна лапа, якщо він мав можливість отримати доступ до інформації, яку хтось — швидше за все начальник Ференца, полковник Малішевський — приховав із чітким наміром зберегти її в таємниці. Змусити керівника департаменту важливої ​​державної служби розкрити секрети іншій службі, що не подобається розвідці (і навпаки), вимагало втручання на рівні, вищому за міністерський. Він знав Толяка дванадцять років, але чоловік багато в чому залишався для нього загадкою.

Він просто сподівався, що вони грають в одній команді.

Етап 8

Лейтенант Дорота Мокржицька, псевдонім Лєна, псевдонім Тамара (для українок), псевдонім Катя (для білорусів), псевдонім Надія (для росіян) стояла на розі Хрещатика і вулиці Горедецького, палила і чекала на якогось чоловіка. Одного разу вона допомогла йому – чесно кажучи, вона врятувала йому життя, не зовсім випадково, але для нього мав значення той простий факт, що він живий і продовжував керувати своїми численними підприємствами завдяки її втручанню – і тепер вона очікувала, що щоб він погасив частину боргу. Вона не соромилася про це питати. Потім, коли він був у лікарні, відновлюючись після вогнепального поранення та багатогодинної операції з видалення двох куль біля легенів, він сказав, що вона може просити все, що забажає, оскільки вона більше не хоче на нього працювати, а він пропонував їй шалену зарплату за якусь абсолютно вигадану посаду. Відмовившись працювати чи навіть прийняти велику суму грошей як компенсацію за свою присутність духу та холоднокровність, вона вразила його вдруге – можливо, навіть більше. Він дійсно був готовий зробити для неї багато.

Здалеку Лєна помітила не дуже чистий, вживаний позашляховик, найтиповіший автомобіль у цих районах української столиці. Обоє розуміли, що потрібно утриматися від показухи. На офіційних заходах тип їздив на броньованому Bentley з двома автомобілями охорони. Сьогоднішня зустріч була неофіційною в прямому сенсі цього слова. Машина під'їхала і зупинилася біля узбіччя. Жінка відчинила задні двері й сіла. Автомобіль відразу рушив.

Побачивши Дороту, чоловік усміхнувся. Йому було п’ятдесят років, але він виглядав молодшим завдяки розумному способу життя та фізичній активності. Нещодавня рана прибавила йому зморшок та декілька нових сивих волосків, але це не зіпсувало його зовнішність. Він все ще виглядав чудово.

- Доброго ранку, – привітався він з нею.

- Доброго ранку, – відповіла та, закріплюючи паси безпеки.

Чоловік натиснув кнопку, сховану в ручці дверей. Зараз же від водія та охоронця їх відділило броньоване скло. Для захисту господар брав на роботу лише колишніх операторів SAS, яким нав’язував важкі умови праці, але пропонував винагороду вдвічі вищу за ринкову. Він міг собі це дозволити, бо входив до трійки найбагатших українських олігархів. У нього були власні засоби масової інформації, велика група депутатів, вплив в адміністрації президента та гігантський конгломерат компаній, головним чином, але не тільки, в агропродовольчому секторі. Він був людиною справді великого впливу — лише з цієї причини його вважали дуже добре поінформованою.

- Ви чудово виглядаєте, пані Тамаро.

- Ви теж, пане Павле.

- Надовго в нашому прекрасному місті?

- Тиждень. Може менше. Це залежить.

- Від чого?

- Не від чого, а від кого. Серед іншого, від вас.

Господар все ще був розкутий, розслаблений, доброзичливий. Люди на самій вершині соціальної піраміди мають непереборне почуття вищості. Вони зверхньо дивляться на світ і його мешканців. До вимог, бажань, запитів і спокус інших ставляться, злегка примружуючи око.

Тому заява Лєни його не здивувала і не спантеличила. Він просто чекав, що станеться далі.

- Сьогодні вранці за кілька кварталів була стрілянина, – сказала вона. – Я хочу знати, хто в кого стріляв і чому.

Їй вдалося його здивувати. Він не показував цього, його