Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Я навіть не очікувала, що розмова з Владом зможе настільки допомогти мені досягти внутрішньої гармонії та переконатия у правильності власних дій.

Тиждень після весілля минув доволі спокійно. Стас і Ліза поїхали в медовий місяць, а я тим часом повернулася до роботи. З Владом мені довелося побачитися лише декілька разів, проте під час діалогу з ним мені так і не вдалося почути щось, що могло б знадобитися в поліцейському розслідуванні.

Та одного ранку я прийшла до будинку Романенків і одразу з порогу побачила знімальну групу відомого телеканалу. Це було дуже несподіваним і вивело мене з рівноваги.

— Що тут відбувається? — поспішила запитати у Влада я, помітивши його на кухні зі стаканом свіжовичавленого апельсинового соку в руках.

— Вони збираються зробити репортаж про нашу сім’ю в якійсь програмі про успішних людей. Хіба Віка тобі нічого не казала?

— Ні, — збенжело відповіла я.

Влад важко зітхнув.

— Вибач, що не попередив, але я й сам насправді геть забув про це.

Чоловік був вдягнений у прості джинси та світло-блакитну сорочку на короткий рукав. Він сидів за столом і пив сік, очевидно, чекаючи своєї черги давати інтерв’ю, адже зараз це робила Вікторія.

Вона сиділа на дивані у вітальні та щось жваво розповідала на камеру. Вікторія виглядала дуже виграшно в червоній туніці та чорних лосинах, що підкерслювали довжину її ніг. Журналістка, що сиділа поруч з нею, ледве тримала професійно-зацікавлене обличчя, так що не варто було бути спеціалістом з фізіогноміки, щоб зрозуміти, що насправді їй нудно.

— І як довго це триватиме? — запитала я, не знаючи, куди себе діти під час знімального процесу.

— Годину-дві, не більше, — Влад поплескав рукою по стільцю поруч з собою. — Сідай і відпочинь. Робота нікуди не втіче. Хочеш фреш?

— Так, дякую, — не стала відмовлятися я від одного зі своїх улюблених напоїв.

— А це хто? — несподівано пролунав неприродньо високий голос поруч з нами.

Я здригнулася та поглянула на жінку, яка так непомітно підійшла та вказувала пальцем на мене. Вона була низькою та повненькою. У руках тримала планшет. Я одразу ж припустила, що ця жінка керувала зйомками телепрограми, та, як згодом виявилося, не помилилася.

— Наша покоївка, — відповів Влад, що в секунду з привітного настрою переключився на сухий діловий тон.

Жінка оглянула мене пильним, вивчаючим поглядом, а тоді видала:

— Хотілось би почути й від неї кілька слів.

Ми з Владом поглянули один на одного. Я похитала головою, намагаючись донести до нього своє небажання брати в цьому участь, але з якихось незбагненних причин Влад просто проігнорував це і, повернувшись до працівниці телебачення, кивнув.

— Гаразд, жодних проблем.

— Тоді я піду приведу гримера, щоб він підготував вашу покоївку для появі в кадрі.

Вона пішла так швидко, що я не встигла навіть обуритися та повідомити, що не маю жодного бажання давати якесь-там інтерв’ю. Ледве стримуючи злість, що бурхливо палахкотіла всередині мені, я повернулася до Влада, щоб висказати йому все накопичене незадоволення:

— Хіба я нечітко дала зрозуміти, що не хочу брати участь у зйомках? Упевнена, у моєму контракті не йшло мови про жодні інтерв’ю для телебачення.

— Пробач, але це необхідно.

Очевидно, така відповідь ще більше роздратувала мене.

— Необхідно?! Чому необхідно?!

— Тому що це інтерв’ю може посприяти твоїй подальшій кар’єрі. Просто послухай. Якщо ми представимо тебе не просто як покоївку, а ще й як мою асистентку з юридичних питань, то тебе зможуть помітити правильні люди. Ти отримаєш шанс займатися тим, чим хотіла, так що більше не доведеться прибирати наш будинок.

Я аж рота роззявила, слухаючи його та не в змозі повірити, що це відбувається насправді. Усе це здавалося надто казковим і нереальним, так що просто не вдавалося збагнутися, що таке трапилося зі мною тут і зараз.

— Але ж насправді я не твоя асистентка з юридичних питань, — повільно протягнула я, доклавши зусиль, щоб позбирати думки до купи та видати хоч щось

Влад знизав плечима, демонструючи, що не бачить у цьому великої проблеми.

— З цього моменту ця посада належить тобі. Я сьогодні ж напишу відповідний указ, — просто відказав він, а тоді подивився мені прямо в очі та чітко промовив: — Надю, я справді хочу, щоб ти була щаслива, тож просто прийми цю можливість.

— Дякую, — відповіла я, відчуваючи розгубленість і не знаючи що ще сказати.

Влад знаходився дуже близько від мене та, очевидно, хотів сказати щось ще, коли несподівано з’явився гример і попросив мене піти з ним, тим самим завадивши нашому діалогу.

І я мала б радіти, але протягом усього часу, як мені наносили макіяж і, власне, брали те саме інтерв’ю, усе ніяк не вдавалося позбутися від нав’язливої думки, що з цього вийде щось дуже-дуже погане.

У результаті, саме так і сталося. З тим самим поганим мені довелося зіткнутися на порозі своєї квартири вже наступного дня.