Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

вигляду. Золочені ручки, оксамитові портьєри і сидіння, а столи й віконні скоси — з червоного дерева. Маєток Яблонських у Леобурзі справедливо вважався одним з найрозкішніших, проте він і близько не міг похвалитися таким коштовним інтер’єром. По стінах і підлозі вітрильника йшла легка вібрація, відчувалося тихе гуркотіння двигуна. Їхній австрійський провідник пробіг коридором, наче в себе вдома, і відчинив двері однієї з кают. Данило увійшов туди першим.

У кріслі біля ілюмінатора сидів чоловік у сірому костюмі. Він тримав у руках капелюх, поруч стояла тростина зі срібним навершям. Він мовчки оглянув Данила з ніг до голови й осудливо зиркнув на Ґрету. Дівчина відповіла йому зневажливим поглядом. Зінкевич наморщив носа та причинив двері.

— Ісмаїл Коджич фон Ігман, командувач військами Боснії, Герцеговини й Далмації,— вимовив незнайомець.— А ви, гадаю, пан Едвард Рафл Яблонський?

Данило тільки кивнув, здивовано роздивляючись одного з воєначальників імперської армії. Він же... він керує величезною частиною австрійської армії і при цьому є змовником?! Комітет визволення народів Австро-Боснії... але, судячи з імені, він сам боснієць, які найміцніше підтримують владу Вільгельма. То чому йому раптом закортіло позбавити свою величезну і страшну батьківщину надзброї?

Корабель здригнувся, й картина за ілюмінатором почала змінюватися.

— А це Ґрета Ветцель, делегатка Народної Ради Леобурга від Робітничого району,— сказав Зінкевич і без запрошення всівся навпроти Коджича. Данило з Ґретою перезирнулися і вчинили так само.

Генерал підвівся з крісла, взяв зі столу пляшку віскі та хлюпнув собі до склянки. А тоді поглянув на Данила.

— Що ж, пані й панове, гадаю, вас цікавить загадкова зброя нашого государя, що породила стільки чуток,— Коджич повернувся на місце.

Берег віддалявся, і вже за кілька секунд Данило зрозумів, що не бачить його зовсім. Яхта плавно летіла високо в небі. Дивовижа! Хлопець насилу спромігся відірвати погляд від ілюмінатора. Ситуація бентежила його, він почувався ніяково у присутності аж цілого генерала і не міг опанувати себе, щоб вести бесіду з ним на рівних. Як це Джекі вдалося нагримати на короля?

— Так.

— Пан Зінкевич доповідав мені, що наші цілі на цей момент збігаються,— Коджич розпалив сигару.— На жаль, наші зусилля щодо усунення цього смертоносного апарату поки що не призвели до успіху.

— Ми намагалися влаштувати диверсію, коли установку везли на полігон, але вибухівка не спрацювала,— зітхнув Зінкевич.

— Складнощів додає те, що ми досі достеменно не знаємо, як саме працює зброя. Всі попередні випробування проходили виключно у присутності цісаря, креслення засекречені, а до панелі керування не підпускають нікого, крім Елвіра Дем’янича.

У Данила мимоволі кольнуло в боці. Дядько Іван. Високо заліз, дуже високо.

— Де ця зброя зараз? — спитала Ґрета, сторожко втупившись у генерала.

— На полігоні. У найближчі дні ми маємо побачити її. За фінальними випробуваннями спостерігатиме сам цісар. Але Елвір Дем’янич переконує, що нічого подібного світ раніше не бачив.

«Світ не бачив».

Цей світ не бачив!

— Я хочу поглянути на установку в дії,— тамуючи тремтіння, мовив Данило.

— Так, пане Яблонський. Мені й самому збіса цікаво. Але я просив би вас не чинити жодних неузгоджених дій. Наш Комітет розробляє план, ми представимо його вам для доопрацювання пізніше. Тож не зірвіть його.

Данило знову визирнув у ілюмінатор. Залізний, рипучий, вайлуватий Відень плив далеко внизу й огортав їхній прегарний червоний вітрильник димом тисяч труб, наче велетенський павук — павутинням.

Лейла підвелася з пуфа і взяла з ліжка хутряний жилет. Отже, на Давида розраховувати не варто. Вона залишилася сама. Він її зрадив. Що ж, їй принаймні не доведеться вмовляти його не судити Оздеміра. Тепер жодного суду. Лише помста.

Вхідна ляда рипнула, дівчина рвучко обернулася, сподіваючись побачити Давида, але на порозі стояв Федя.

Щось у погляді його темних очей їй дуже не сподобалося. Федя був ніби не при собі. Якщо раніше він видавався втомленим, то зараз риси його обличчя загострилися, западинки на щоках потемнішали, а очі хворобливо поблискували.

— Чого тобі? — насторожено запитала Лейла.

Він причинив по собі люк і наблизився до дівчини впритул. Лейла інстинктивно відступила на крок.

— Лейло, де мій годинник?

Ого! Просто в яблучко! Невже це курка його напоумила?

— Який ще годинник?

— Той самий годинник, який учора ввечері я мав отут, на руці.

— Слухай, Федю,— вщипливо посміхнулася вона.— Серйозніших проблем не маєш?

— Ти — моя проблема. Головна.

Он як. Лейла повільно розтягнула вуста в посмішці, роздивляючись його спідлоба. Його погляд ковзав по її тілу, але губи були презирливо стиснуті, ніби Федя злився сам на себе за те, що відчуває просто зараз.

А ти як гадав? Думав, усе так просто зникне? Вважав, що можна так швидко цього позбутися?

— Дякую, вважатиму за комплімент. Але з годинником нічим допомогти не можу. Вибач.

Федя коротко посміхнувся і хитнув головою.

— Облиш. Ти ж навмисне все влаштувала. Хотіла посварити мене з Женею. Віддай годинник.

Вигнанка ошелешено засміялася.

— Тобто... тепер я в нас ще і крадійка?

— Ні, я гадаю, ти просто діяла імпульсивно.

Хлопець намагався говорити спокійно і недбало, але глибокі нотки його голосу насторожували її. Федя уникав дивитися їй в очі, наче Медузі Горгоні, але підступив до неї ще на крок. Та що це з ним, чорт забирай! Лейла швидко озирнулася. Позаду пуф і столик з люстром, поруч — ліжко, її практично затиснули в кут.

— Гаразд. З’ясуймо дещо,— глумливо пирхнула вигнанка.— Адже ця історія не про годинник, а про те, як ти брехав і мені, і їй. Ти ж завжди так робив, правда? Одна там, інша тут, головне, щоб не перетиналися. Поки твоя принцеса рятує Леобург, ми з тобою мило спілкуємося в Ратуші на столі... а тоді виявляється, що я, гидка хвойда, заважаю вірному лицареві та краду в нього дарунок коханої. Так от, Федю,— вона дбайливо поправила комір його сорочки.— Зі мною таке не пройде. У мене не буває суперниць.

Ніздрі Феді люто роздувалися, очі гарячково блищали, але він не озивався. Тієї миті він здавався їй моторошним, лютим, геть божевільним, і Лейла не могла повірити, що колись бачила його саркастичним безтурботним хлопчиком з рідної реальності, що привернув її увагу в коридорі штабу.

Лейла посміхнулася і примружила очі.

— Що, насварила тебе, еге ж? «Де годинник, де твій годинник? Шукай годинник, Федю!» І ти, авжеж, побіг, як цуценя.

— Стули пельку!

—