Читати книгу - "Американська трагедія"

— Ви, звичайно, розумієте, що листи, які писала вам міс Олден, дуже ускладнюють справу? — почав Джефсон, коли Клайд повторив йому свою історію.

— Так, сер.

— Вони здаватимуться дуже сумними кожному, хто неознайом-лений з усіма обставинами справи, і, напевно, підбурять присяжних проти вас, особливо коли їх зіставлять з листами міс Фінчлі.

— Так, я розумію, — відповів Клайд. — Але ж вона не завжди була така. Вона почала так писати тільки після того, як потрапила в біду, а я хотів, щоб вона відпустила мене.

— Знаю, знаю. Про це ще треба подумати, — може, ми самі заявимо про це на суді. Якби тільки можна було яким-небудь способом добитися, щоб ці листи не оголошувались на суді! — вигукнув Джефсон, звертаючись до Белнепа і потім знову до Клайда: — От Що я хотів спитати: ви були з нею близькі приблизно з рік, так?

— Так.

— І за весь цей час, або ще до того в неї не було дружніх, близьких відносин ні з яким іншим молодим чоловіком? Ви нічого такого не знаєте?

І Клайд зрозумів, що Джефсон не дуже лякливий та делікатний і ладен запропонувати яку завгодно ідею, яку завгодно хитрість, аби з її допомогою, на його погляд, можна було викрутитись. Але Клайд не зрадів цьому натякові, а щиро обурився. Було б підло, знаючи характер Роберти, вдатися до такої брехні! Він не міг і не хотів допустити навіть натяку на таку брехню і тому відповів:

— Ні, сер. Я ніколи не чув, щоб вона водила знайомство з ким-небудь іще. Я просто знаю, що цього не було.

— Прекрасно, так і запам'ятаємо, — сказав Джефсон. — Як видно з її листів, мабуть, це вірно. Але ми мусимо знати всі факти. Все вийшло б зовсім інакше, якби тут був заплутаний ще хтось.

Клайд був не зовсім певен, чи справді Джефсон хоче змусити його оцінити цю ідею, але однаково, вирішив він, не слід навіть допускати таку думку. І все-таки він казав собі: «Хоч би цей чоловік міг придумати, як по-справжньому оборонити мене! Він, здається, дуже спритний».

— А тепер, — провадив далі Джефсон так само суворо і допитливо (Клайдові здавалось, що в його словах немає ні краплі співчуття або жалю), — є ще одно, про що я хотів вас спитати: за весь час, коли ви були знайомі з нею, до вашого зближення або потім, чи не писала вона вам коли-небудь пошлих, глузливих або загрозливих листів, чи не ставила будь-яких вимог?

— Ні, сер, не пригадую, — відповів Клайд. — Вона ніколи так не писала. Ні… Крім, хіба, останніх листів… крім останнього.

— А ви їй начебто ні разу не писали?

— Ні, сер. Я ніколи не писав їй ніяких листів.

— Чому?

— Ну, бачите, вона була тут же, на фабриці, поруч мене. А останнім часом, коли вона поїхала до батьків, я боявся писати їй.

— Ага, зрозуміло…

І проте, зовсім щиро почав пояснювати Клайд, Роберта інколи була не така вже лагідна та зговірлива… вона бувала дуже рішуча і навіть уперта. Вона не звертала ані найменшої уваги на його слова, коли він поясняв, що, наполягаючи на весіллі, вона губить його становище в суспільстві і все його майбутнє, а він же хотів працювати і допомагати їй грішми. Оця її впертість, за словами Клайда, і привела до нещастя… А тимчасом міс Фінчлі (і тут у голосі Клайда забриніли нотки благоговіння та захоплення, що зразу ж помітив Джефсон) ладна була на все заради нього.

— Отже ви справді дуже кохали міс Фінчлі?

— Так, сер.

— І ви не могли більше залишатися з Робертою після того, як зустрілися з міс Фінчлі?

— Ні, ні! Я просто не міг!

— Розумію, — зауважив Джефсон, значуще похитуючи головою і одночасно міркуючи про те, що було б безкорисно і навіть небезпечно повторювати все це присяжним. Може, найкраще, як запропонував Белнеп, грунтуючись на звичайній у наш час судовій практиці, говорити про неосудність, про душевне потрясіння, викликане тим, що створилось жахливе становище (таким воно здавалось Клайдові). Облишивши поки що це питання, Джефсон провадив далі: — Ви кажете, коли ви були з нею в човні в той останній день, з вами щось сталось і, власне, ви не знали, що саме робили в той момент, коли вдарили її?

— Так, сер, це правда.

І Клайд знову спробував пояснити, який був тоді його стан.

— Добре, добре, я вам вірю, — відповів Джефсон, ніби вірячи тому, що казав Клайд, хоч насправді не міг собі уявити такого стану. — Але ви, звичайно, розумієте, — заявив він, — що ніякі присяжні, зважаючи на всі інші обставини, не повірять вам. Занадто багато в цій справі такого, що вимагає пояснення, а при теперішньому становищі ми неспроможні пояснити все це як слід. Не знаю, що тут робити, — тепер він звертався до Белнепа. — Ці два капелюхи, чемодан… хіба що ми будемо доводити психічний розлад або що-небудь подібне. Я не зовсім певен, що це вийде. Ви не знаєте, у вашій родині не було коли-небудь випадків божевілля? — додав він, знову звертаючись до Клайда.

— Ні, сер, нічого такого я не знаю.

— У якого-небудь дядька, двоюрідного брата або діда' не бувало ніяких припадків або дивацтв?

— Ні, сер, ніколи ні про що таке я не чув.

— І вашим багатим родичам у Лікурзі, треба гадати, не дуже сподобається, якщо я спробую довести що-небудь у цьому роді?

— Боюсь, що вони будуть незадоволені, сер, — відповів Клайд, думаючи про Гілберта.

— Так… дайте подумати… — сказав Джефсон після паузи. — Все це дуже складно. Проте я не бачу іншого скільки-небудь вірного шляху.

Тут він звернувся до Белнепа з запитанням, чи не вважає той прийнятною теорію самогубства, бо листи Роберти вказують на схильність до меланхолії, що легко могла привести до думки заподіяти собі смерть. Чи не можна сказати таке: коли Роберта залишилася з Клайдом на озері і почала просити його одружитися з нею, а він відмовив їй, вона кинулась у воду? А він був такий вражений і приголомшений, що не спробував врятувати її.

— А як же з його власною історією про те, що вітер зірвав з нього капелюх, а він намагався спіймати і перекинув човен? — заперечив Белнеп таким тоном, неначе Клайда тут не було.

— Так, звичайно, це теж правильно… А чи не можна сказати, що він почував моральну відповідальність за стан, який змусив її заподіяти собі смерть, і тому не хотів сказати правду про самогубство?

Клайд сіпнувся, але ні той, ні другий уже