Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

Я збрешу, якщо скажу, що не вдячна Норману за те, що в якусь мить він вирішив причепитись до мене, як кліщ до шкіри. Тому що зараз я б не йшла так впевнено донизу, переступаючи кожну сходинку, якби була одна. Мені спокійно через те, що зі мною є людина, яка не сумнівається у моїх рішеннях та довіряє мені. Безпечно, бо я знаю, що він хороший солдат та має добре розвинену силу. У випадку небезпеки або бійки, гадаю, ми зможемо працювати разом. А ще, хоч мене й дратує його легковажність та недоречні жарти, все ж він вміє розрядити напружену атмосферу. «Мені треба знайти час, аби потренуватись з ним. Нам треба навчитись битись пліч-о-пліч».

– Я й не знав, що під Організацією знаходиться щось типу таких схованок, – сказав він. – Куди ми взагалі спускаємося? 

– Скоро дізнаємося. 

– Сподіваюсь, що внизу нас не буде очікувати якась підстава. Не хотілося б тільки після зцілення знову потрапити до медпункту.

Ми проходимо вже, напевно сімнадцятий круговий оберт навколо колони, стрімко прямуючи донизу. Тільки зараз у цій тиші я усвідомила, що ще з вчорашнього дня не цікавилась його станом. 

– То як твоя нога? – цікавлюсь я, ховаючи стурбованість в голосі. 

– М-м-м, – протягнув він, – здивований, що ти питаєш, – коротко посміявся. – Жартую. Мою ногу швидко полагодили, та мені рекомендували не навантажувати її та відлежатись, але я не захотів. Натомість я пішов та поновив розклад, якого, як бачиш, теж не дотримуюсь. 

Я зупиняюсь та обертаюсь назад. Норман також зупиняється. Він бачить, що я насупилась, і починає пришвидшено кліпати.

– Якщо тобі не рекомендовано ходити, то чому ти тут?

Норман схиляє голову, жмуриться та підіймає одну брову.

– Ти досі не зрозуміла?

Його вогник почав тьмяніти, а через деяку мить зовсім затух. Я перенаправляю свою руку з вогником вперед та протягую її далі, щоб освітити його силует дужче. Не люблю розмовляти з невидимками.

– Не зрозуміла що? – перепитую. 

– Ти досі не зрозуміла, що я хочу бути тобі потрібним, – сказав Норман. – Не просто другом, якому можна буде розповісти про пережитий день або посміятися з якогось жарту. Я не хочу залишатись на відстані від тебе, як інші твої друзяки. Все, що я роблю зараз, і робив до цього – ну, витягнув тебе зі сну та спускаюсь зараз за тобою в якусь діру – це все моя вдячність тобі за ті порятунки та турботу за мій біль. І те, що ти мене пробачила за те, що я робив у минулому… Я правда не знаю, як краще віддячити тобі, та знаю, що єдиного «дякую» буде недостатньо. Воно мізерне у цьому випадку. Я хочу дякувати тобі не словами, а діями, оскільки слова для мене взагалі не мають ніякого значення й ваги. 

Він перевів подих і по звуках я зрозуміла, що він товчеться на одному місці. Мій саморобний ліхтарик почав гаснути від тремтіння руки та повної сконцентрованості на його словах. Я не могла перебити його. Не зараз, коли він знову відкривається мені з іншого боку. З боку, якого я ніколи не бачила, але дуже прагнула дізнатись. Я помічаю його вагання у тому, чи варто продовжувати розмову далі. 

І все ж, він порушує тишу:

– В цьому житті, до того, як ми потоваришували, мені дякували або вибачались переді мною лише два рази, – сказав він, продовжуючи розмову. – Один раз «дякую» і один раз «вибач». Подякували під час місії, що було сказано скоріше як примусовість або бажання вколоти мене попри мою заборону це робити, та вибачились у дитинстві, коли мої нижчі за рангом однокласники вирішили порівняти сили та подумали, що кинути мене в озеро під Академією буде хорошою ідеєю показатись сильніше, – він пирхнув від розчарування. – Те вибачення зливалось з їхнім глузливим сміхом в одну тональність. Жодного разу за все життя я не відчував щирості у цих словах. Жодного разу, навіть мої батьки не говорили мені цих слів. І я ніколи не хотів чути їх більше у своєму житті. Думав, що це звичайні літери, що поєднані у слова й не несуть зовсім ніякого сенсу й важливості.

Крізь слабке фіолетове світло я помітила, як він схилив голову, прикувавши погляд до підлоги. Здається, він почав тремтіти. А разом з ним і я.

– І вчора зранку, коли ти подякувала мені та усміхнулася, мене наче одночасно і струмом, і жаром пробрало, – сказав Норман, закинувши голову догори. – Я подумав, що ось воно – ось відчуття, яке супроводжується щирою подякою. Застигши на місці, я не міг думати ні про що, крім цього слова, не міг відвести від тебе погляду. І сьогодні, коли ти вибачалась переді мною за свої ж дії та почуття зі сльозами на очах… – він похитав головою та знову опустив її до землі. – Я думав, що мені кулею серце прострелили. Хотілось стати поряд з тобою та плакати, бо плачеш ти, від того, як тобі боляче. І знову – я зрозумів, що щире вибачення буде руйнувати мене зсередини. Мені було так боляче чути це слово від тебе, ще й за звичайну та природну реакцію на стрес. Ти буквально вибачилась ні за що, і сказала це не один раз, ще й благала пробачити…

Він замовк, нервово протираючи руками лице. Я проковтнула всі слова, що хотіли вирватись з мого горла. 

Крім одного:

– Дякую, – сказала я та глибоко видихнула. – Дякую за те, що ти поряд. Правда, я ціную це. І більше не буду задавати таких дурних питань, вже здогадуючись відповідь, – усміхнулася. Потім перевела погляд за спину та схаменулася: – Що ж, ми вже втратили достатньо часу, говорячи тут, але я почула все, у чому до цього хотіла впевнитись. Тому, дякую, ще раз, за зізнання. Але нам дійсно потрібно йти далі.