Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

Знову збільшила енергію у руці та ступила кілька кроків в тиші. Зупинилась нижче. Обернулась та не зрозуміла, чому Норман мовчить та не йде за мною.

– Нормане? – озвалась я.

Через якусь мить він все ж спустився за мною, у повній темряві та тиші.

– Чому б тобі не запалити світло, як до цього? Тут всюди темно, легко оступитися. А враховуючи ще й твою пригоду з ногою, думаю, вона тобі не подякує, якщо знову знадобиться робити перев’язки, – кажу я, не витримуючи цієї мовчанки.

Здається, він тихо посміявся. Але так нічого й не відповів. А тоді все ж запалив собі вогник у руці, і на стінах знову заграв червоний відтінок деанди, зливаючись з моїм фіолетовим.

– От чому завжди в такі моменти стає так соромно? – запитав він, сміючись. 

– Все в порядку. Соромитись – це нормально. Тобі не варто зациклюватися на цьому відчутті, – відповіла я.

– Я зараз хочу провалитись крізь землю. Скажи, що забудеш все, що я тільки що сказав, будь ласка.

– Що саме? Ти щось казав? Здається, ти всю дорогу мовчав.

Він знову засміявся, так тихо, сподіваючись, що я не почую. Але я почула. І від цього звуку по тілу розійшлось дивне тепло, таке стрімке, що я мало не оступилась на сходинці, втративши пильність й піддавшись короткочасній легкості його голосу.

Через деякий час сходинки закінчились. 

Я твердо ступаю по ще одному коридору, який вже більше схожий на підземний тунель. Замість ідеально геометричного квадрата, яким був коридор до кабінету Еліона у бібліотеці, цей тягнеться аркою, зі скошеною до півкола стелею. І знову холодний, брудний та потрісканий камінь, але вже з більшими за діаметром цеглами. 

Норман йде поряд, оглядається навкруги та старається спрямувати вогник у руці далі настільки, наскільки вистачає його руки. Я зменшила потік енергії, зробивши ліхтарик меншим за об’ємом, але більшим за освітленням, якого б вистачило лише на наші ноги. Позаяк червона деанда світліше та яскравіше, Норман займається освітленням всього, що ми бачимо попереду. Та попереду ми не бачимо абсолютно нічого, крім нескінченної темряви.

– Як у фільмі жахів, – зітхнув він. – Не вистачає ще зомбаків та живих скелетів, що поженуться за нами ззаду. 

– Ага, – погоджуюсь я, та так само знесилено зітхаю.

– То, про що там твій ментор хотів тобі розповісти? – цікавиться Норман, зиркаючи то на мене, то на шлях під ногами з ґрунту та піску.

– Про те, що Ернест задумав починати війну. І що я маю зіграти ключову роль у цьому.

Норман стривожився: 

– В сенсі «ключову роль»?

– Тобто тебе взагалі не бентежить частина про війну? – здивувалась я.

– Вже давно було зрозуміло, що війна неминуча. Рано чи пізно цей час настав би. І зараз мене більш цікавить те, для чого в цій частині ти.

– Ментор сказав, що людям потрібна моя допомога. Що я допоможу змінити майбутнє, якщо знайду його, – я втупилась поглядом собі під ноги. – А також він сказав, що Лорейн зробила величезну помилку, довірившись Ернесту, і що в неї є причина працювати з ним.

– Ну це й так зрозуміло, що Харрієт несповна розуму. – Норман задумався, помугикав щось собі під ніс, а потім обернувся до мене: – Думаєш, її дочка – та сама причина?

– Натякаєш на те, що дівчинка у Ернеста? 

– Це було б логічно, – підтвердив він. – Мати переймається життям своєї дочки й робить все, аби повернути її собі або вберегти від жорстокого світу.

– Дівчинці сім років. Через три роки вона може розкрити в собі деанду, – відповідаю я. – Чому б це Ернесту втрачати час на людину, в призначенні якої він не впевнений? Ще й малу дитину. Якщо вона стане деандантом, то він її просто вб’є.

– Можливо, він старається втілити всі свої плани у цей проміжок часу. А потім, коли Харрієт буде скинута, Орзах розтрощений, вся Область буде у його руках, а президент Осмол засяде у своєму бункері, Броук просто займе його посаду та проголосить себе новим правителем Раонелі. А всіх деандантів та їх прибічників вб’є. І її дочку також. 

Норман закінчив свою думку, цокнувши язиком та протягнувши якийсь дивний звук, і мене пробрало тремтіння. Не такого майбутнього я хочу, і тим паче не хочу уявляти. 

Якби я залишилась звичайною людиною, яка живе у Феаррі, я б начхала на цю війну – головне мене не чіпайте. Та зараз, стоячи по іншу сторону річки Нурстогмоа, ставши членом Орзаху та повноправним деандантом, я розумію, що за необхідності знадобиться вбити себе, аби запобігти цьому майбутньому. Я не хочу, щоб мої друзі, всі деанданти, всі люди, що приймають та поважають нашу силу, жили в такому жорстокому світі, в якому буде панувати їхній ворог номер один. Це несправедливо, якщо одні отримають те, що хочуть, або на що їм взагалі наплювати, а інші будуть колективно помирати, просто прагнучи захистити своє життя, яке вони готуються захищати ще з дитинства. 

Це не справедливість. Це суспільний егоїзм.

– Рейчел, – прошепотів Норман.

– Що?

– Зупинись. 

Я послухала його та зупинилась на місці, відійшовши від нього лише на кілька кроків вперед. Обертаюсь та споглядаю, як Норман прислуховується до чогось, заплющивши очі.