Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

– Що ти ро…

– Тихо, – перебив він мене та приклав вказівний палець до губ. – Я когось чув, – пошепки сказав.

Мої вуха в мить почали прислуховуватись до будь-яких звуків. Я чую своє прискорене серцебиття, його відлуння у вухах. Чую, як зовсім-зовсім тихо полум’я у руці Нормана тріщить, мов справжнє вогнище. Чую, як важко він дихає.

Норман вказує пальцем вперед. Підходить ближче, нахиляється до мого вуха і найтихішим шепітом, на який він тільки здатен, говорить: 

– Там хтось є.

Тоді і я вловлюю вухом якийсь шум. Звук, що долинає з кінця коридору, куди ми йдемо.

– Думаєш, там мій ментор? – так само тихо питаю я.

– Я твого ментора не знаю, – знизує плечима, – тому не мені відповідати. 

І ми йдемо далі. Норман смикнув мою руку, аби я погасила світло. Я обурилась, прошепотівши, як мені в такому разі побачити дорогу. Тоді він взяв мене за руку, а іншою обхопив за талію. Сказав, що будемо йти у темряві, аби не видати своєї присутності, і він буде вести мене. Я знову обурилась тим, що ми нічого не побачимо. Та він запевнив, що побачить. Бо, за його словами, він може бачити у темряві. 

І знову це вдаряє мені у голову, спину та саме серце, оскільки навіть я так не можу. Чи можу? Якщо сила нижчого рангу так може, то чому я не можу?

– Це дивно, – образливо шипить Санаріз. – Дуже дивно.

– Що саме?

– Він може бачити у темряві, але ця здібність розкривається лише на сімдесяти відсотках потенціалу сили четвертого рангу. Ніяка інша деанда, крім фіолетової та зелено-чорної не здатна на таке. Принаймні, я не знайома з такою функцією червоної деанди.

– Я тебе ненавиджу, – шепочу йому я.

– Приємно чути це знову, – каже він, і я навіть можу відчути, як широко він зараз посміхається. 

– Якого чорта ти бачиш у темряві, коли на це здатна деанда лише четвертого рангу? 

– Ну-у-у, – протягнув він, – мені моє альтер-его сказало, що я можу. І я зараз реально бачу все, – чотири секунди мовчання. – Навіть тебе. 

– Не дивись на мене тоді, коли я цього не бачу, заради Верховних.

– Чому? 

– Бо мені ніяково, – зізнаюся я. – І це взагалі-то нечесно. Я, на відміну від тебе, нічогісінько не бачу.

– Взагалі нічого? 

– Взагалі нічого. Не дивись на мене.

– Добре, не буду, – тихо засміявся. – Ти така мила, коли дратуєшся. 

Я штовхаю ліктем його в тулуб, від чого той зойкає та тормозить десь позаду. Напевне, я влучила йому десь у ребро. Але він не відпустив мене. Його руки досі тримають одну мою праву руку за зап’ястя та талію десь з лівого боку, зі спини. І я стримую кожен міліметр свого обличчя, аби не посміхатися, щоб він не помітив те, що мені це подобається, і не дай боже навіть не подумав про те, що мені приємно відчувати його обійми та просто знаходитись поряд, і тим паче не задумався над тим, аби відпустити мене. 

– Ну ти й злюка, – сказав він. – Будь по-твоєму.

Ще кілька десятків кроків у темряві, в якій я чую віддалене серцебиття та дихання, як своє, так і Нормана. Не можу не підмітити, як зараз у мене розпочалась тахікардія, що підкріплена страхом та відчуттям невідомості, яке я ненавиджу, та чимось ще сильнішим. Почуттям, яке прокидається у мені в його присутності… 

Я притискаюсь до тіла Нормана, щоб впевнитись, що він точно не кине мене на півдорозі. Полегшено видихаю, коли відчуваю, як він стиснув мою руку, перетягнувши її з мого зап’ястя на долоню та переплівши наші пальці. Я так різко затамувала подих, що в голові раптово запаморочилося. «Боже, сподіваюсь, він цього не помітив».

І через якусь мить я бачу, як вдалині пробивається слабке сяйво. Я смикаю наші зчепленні руки, аби Норман помітив це, і він шепоче, що також бачить тонку цівку світла, що йде десь з середини проходу. 

Я радію, як маленька. Не бачу свого виразу, та здається, схожа на задоволену малечу, якій знову купили іграшку, знову блискучу й неймовірно гарну. А потім заспокоююсь, згадавши, що Норман мене досі бачить. Та, схоже, вже запізно, адже він видав короткий смішок, який завершився у той же момент, коли я вирівняла свою міміку. 

І ми виходимо на світло.

На перший погляд, мені здалося, що я у безкрайньому приміщенні. Все навколо темно-сіре, потріскане та з якогось набагато міцнішого матеріалу, ніж коридори, який я не можу впізнати. Це місце заввишки метрів зо двадцять точно. А от в довжину майже цілий стадіон. 

– Срань господня… – лається від подиву Норман.

Я розчіпляю наші обійми, аби пройти далі, до центру всього приміщення.

На підлозі зображені дивакуваті знаки. Вісім знаків, розташовані колом. Біля кожного знаку стоїть п’єдестал з пустим глечиком. У п’єдесталах вирізьблена тонка лінія, що тягнеться по всьому стовпу вертикально аж до землі, потім так само рівно з’єднується з плитами на підлозі й тягнеться аж до середини приміщення. Ці вісім ліній з’єднуються в одну, позначену восьмипелюстковою квіткою. Я стаю на цю квітку та підіймаю голову догори. Бачу перед собою восьмикутну зірку, вирізьблену у стелі, з якої ллється сонячне світло.