Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

– Що ти задумала? – питає Норман.

– Хотіла створити прозору проєкцію цього місця та знайти прохід, щоб потім взірвати цю стіну, – пояснюю я, не розуміючи, що робити далі.

– Зібралась руйнувати священне місце свого ментора? – пирхнув Норман.

– У тебе є кращі варіанти? – дратуюсь я.

– Ні. 

– Отож. 

Пробую знову. Кілька хвилин старанно вивчаю кожну тріщину, відчуваю кожну ниточку павутини у кутках, але зовсім не бачу сходів або будь-якого іншого порожнього приміщення.

– Допомогти? – запитує Норман.

– І чим ти допоможеш? – фиркаю я, стримуючи посмішку. 

Норман уважно дивиться на мене. Закочує очі, підходить до стіни та повторює мої рухи, притиснувшись до неї долонями. Тепер я бачу, як зі сторони виглядає сила, що старається пробитись крізь стіну з цільного й непробивного матеріалу. Вона пробирається у кожну тріщину та стик цеглин, розпливаючись по каменю, як вода. Раптом червона деанда охопила цілу стіну. Не знаю, чи виглядала я зі сторони так само як Норман, але це видовище мене беззаперечно зачарувало. Короткі іскри полум’я, що іскрилися у деанді, прикували мою увагу. Я помітила, як посвітлішала сила у його руках. З яскраво-червоної деанди почали пробиватись білі блискавки, що розповсюджувались кожним сантиметром його рук на не прикритих кофтою ділянках, охоплюючи червоне сяйво, наче пружина навколо стовба. 

Червона деанда не має білого відтінку. Ніяка сила не має такої кольорової реакції від її застосування. Я знаю лише єдиний випадок, коли два кольори змішувались в один – зелено-чорна деанда, і причина такої енергетичної еволюції досі залишається загадкою. Це єдиний доведений та унормований випадок поєднання двох різних енергій за всі роки існування Раонелі.

Я збентежилась не на жарт. Це нормально? Те, що зараз відбувається з його силою. Так і повинно бути? Полум’я поєднується з блискавками. Це дивно, не зрозуміло, і так чарівно. Я гадала, що лише синя деанда здатна проєктувати блискавки, лише сині та блакитні. 

І його очі. Коли це намагалась зробити я, то заплющила їх, подумавши, що в такому разі створю більш цілісну та детальну картинку башти. Але Норман їх не зажмурив. Я нахилила голову вбік, вдивляючись у них, і здригнулась від побаченого – з темно-бордового кольору очей, з яким він майже завжди ходив, коли сонце не осяювало його лице, вони стали яскравіше за будь-який відтінок червоного. Це було щось сліпучо коралове, або ядерно рубінове. Або змішане з тим самим білим; колір, якого, напевне, не існувало, до цього моменту. Навіть чорні зіниці злилися у цей єдиний та не вивчений червоний. «Найдивніше та найкрасивіше, що я коли-небудь бачила», – подумалось мені. Раніше я вважала такий колір очей чимось жахливим та гріховним, якоюсь масштабною помилкою та поміткою Верховних про те, що ця людина – повноцінне зло. Згадалося, як я вважала його очі диявольськими та жахливими. Та зараз розумію, що це хоч і моторошна, та все ж особлива родзинка деяких носіїв деанди цього кольору. Але серед всіх солдатів, що є носіями червоної сили, Норман – єдиний, хто має цю родзинку, яка, чесно кажучи, вже почала мені подобатись. 

Тоді у приміщенні щось тріснуло. Почувся короткий та тихий хрускіт, який було не складно вловити у повній тиші. Я відійшла від стіни на кілька кроків, не знаючи, що спровокувало цей звук. Червона деанда вмить розчинилася у стіні. Норман відійшов, струсив головою, вкотре протер свої руки об форму та склав їх у боки. Його очі знову потемніли, зупинившись на тому самому бордовому кольорі й чорних зіницях.

– Ось там, – він вказав на частину стіни трохи правіше від нас. – Тепер треба додуматись, як…

У наступну секунду стіна вибухає та перетворюється на нерівномірні друзки каменю. Простір між нами заповнюється димом та пилом. Норман відкашлюється, поки я, розмахуючи руками навколо себе, підходжу до темного приміщення та стаю біля порогу. Сходи внизу закручені навколо товстої колони й поступово спускаються донизу на невідому мені висоту. Місця для двох людей замало, тому знадобиться йти один за одним, стараючись не ступати на одну й ту саму сходинку.

– Тобто ти не могла одразу просто підірвати стіну? – кашляє Норман.

– Якби я не знала, куди цілитись, могла б зруйнувати всю башту та розхитати фундамент. – Я глянула у його сторону та усміхнулася. Потім задумалася, чи варто запитувати. Але моя цікавість перемогла: – Як ти зміг побачити цей простір?

– Це було легко, – відповів він, підходячи до проходу. – Треба було сконцентрувати силу не на пошуці прогалин, а на пошуці вітру. Тріщини та стики тут по всій башті, від низу та до верху, а от вільний простір з протягом – лише на вході та виході. Твоя деанда заплуталась та загубилася, – він повертається до мене й задоволено усміхається. – А от моя – ні.

Точно. Як я одразу не здогадалася? Він знову переміг мене.

Я закочую очі від роздратування та ступаю на першу сходинку. Активую вогник деанди у руці, використовуючи її, як ліхтарик, та освітлюю собі підлогу під ногами. Норман прямує одразу за мною, створивши собі свій ліхтар з червоної деанди. 

Вікон або будь-яких джерел світла у цьому спуску немає, тому весь простір заповнило зливання кольорів наших деанд. Ми спускаємося вниз, не знаючи, куди йдемо та чи взагалі дійдемо кудись. Але нам не звикати. Здається, це вже стало нашим хобі – прямувати у невідомому напрямку заради невідомої цілі, не знаючи жодних наслідків наших дій.