Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Години тягнулися нескінченно, білим по білому. Гаррієт було нічого читати, і хоч голова розколювалася від болю, вона надто боялася засинати. Містер Даял залишив їй буклет під назвою «Розважання про шлюбні узи» із зображенням рум’яного маляти в старомодному чепчику від сонця, яке штовхало возик із квітами, і зрештою від розпачу Гаррієт взялася за нього. Буклет створили для матерів маленьких дітей, і вже за лічені секунди він викликав у Гаррієт огиду.

Попри відразу, вона прочитала його від першої палітурки до хлипкої останньої, а далі сиділа. І сиділа. У палаті не було годинника, жодних картин, які можна було б розглядати, зовсім нічого не допомагало прогнати нещасні думки, які каламутили голову, нічого, окрім болю, який — з перервами — хвилями проносився шлунком. Коли він відступав, Гаррієт лежала й хапала повітря, ніби викинута на берег, ненадовго вимита дочиста, але згодом тривоги бралися гризти її з новою силою. Гелі по факту ж нічого не пообіцяв. Хтозна, забере він пістолет чи ні? І навіть якщо піде, чи вистачить йому кебети викинути його? Гелі в оркестровому залі, хизується пістолетом її батька. «Дейве, дивися, що я маю!» Вона скривилася й втиснула голову в подушку. Пістолет її батька. Там усюди відбитки її пальців. І Гелі, найбільший у світі базікало. Але кого ще вона могла попросити про допомогу, як не Гелі? Нікого. Нікого.

Минуло багато часу, коли в палату знову присунула та медсестра (її капці з грубою підошвою постиралися до самих зов­нішніх країв), щоб зробити Гаррієт укол. Гаррієт, яка крутила головою й трохи розмовляла сама до себе, старалася прогнати з голови тривоги. Вона з зусиллям зосередилася на медсестрі. У тієї було сяйнисте обвітрене обличчя з поморщеними щоками, гладкі щиколотки й перекотиста, вихляста хода. Якби не медична уніформа, вона запросто могла б зійти за капітанку морського судна, що походжає палубами. На бейджі в неї було написано: «Ґледіс Кутс».

— Спокійно, я зроблю все якомога швидше, — говорила вона.

Гаррієт — якій бракувало що сил, що спокою, щоб по-звичному опиратися — перекотилася на живіт і скривила гримасу, коли голка проникла їй у стегно. Уколи вона ненавиділа і в дитинстві так кричала, плакала й брикалася, що Еді (яка вміла їх робити) кілька разів мусила засукувати рукави просто в кабінеті лікаря й сама їх колоти.

— Де моя бабуся? — запитала вона, відкочуючись назад, потираючи місце уколу на сідниці.

— Мамо рідна! Тобі що, ніхто не сказав?

— Що? — закричала Гаррієт, боком рачкуючи назад на ліжку. — Що сталося? Де вона?

— Ш-ш-ш. Заспокойся! — Медсестра взялась енергійно підбивати подушки. — Просто мусила поїхати ненадовго в центр, і всьо. І всьо, — повторила вона, коли Гаррієт відповіла сумнівним поглядом. — А тепер ляж на спину і вмощуйся.

Ніколи, більше ніколи в житті в Гаррієт не випаде довшого дня. Біль безжально пульсував і полискував у скронях; на стіні нерухомо ряхтів паралелограм із сонячного проміння. Медсестра Кутс, що заскакувала й вискакувала із судном, стала рідкістю: надмірно провіщеним білим слоном, що повертався приблизно раз на століття. Упродовж того нескінченного ранку вона взяла кров, закапала їй очі, принесла Гаррієт води з льодом, імбирного елю, тарілку зеленого желе, яке дівчина покуштувала й відсунула, примх­ливо гримаючи столовим начинням по яскравій світлій таці з пластмаси.

Зі страху вона сіла на ліжку й слухала. Коридор був ніби седативна сітка відлунь: розмови на посту, випадковий сміх, по­стукування ціпками й шаркання ходунів, коли сірі пацієнти-­видужувачі з Фізіотерапії човгали туди-сюди коридором. Час від часу з інтеркому чувся жіночий голос, який виголошував послідовності цифр, таємничі команди: «Карло, зайди в передпокій, санітарку на другий, санітарку на другий…».

Ніби підраховуючи суми, Гаррієт на пальцях обчислювала те, що вже знала, бурмочучи собі під ніс і не переймаючись тим, що скидається на божевільну. Священник про вежу не знає. Своїми словами він ніяк не дав знати, мовляв, йому відомо, що Денні там (або мертвий). Але все може змінитися, якщо лікар визначить, звідки Гаррієт наковталася отруйної води. «Транс ам» стояв досить далеко від вежі, й нікому, мабуть, не спаде на думку шукати щось у ній — а якщо вони ще цього не зробили, то хто­зна, може, й не намагатимуться.

Але, можливо, спробують. А там пістолет її батька. Чому вона не забрала його, як вона могла забути? Звісно ж, Гаррієт нікого не застрелила; але з пістолета стріляли, це вони побачать, і оскільки він лежить під вежею, комусь точно спаде на думку піднятися й подивитися всередину.

І Гелі. Усі його веселі запитання: чи заарештували її, чи стереже її поліціянт. Гелі б безмежно потішився, якби її справді заарештували: ця думка не надто заспокоювала.

А далі їй стрельнула жахлива ідея. Що як за «транс амом» стежать поліціянти? Хіба це не місце злочину, як по телевізору? Копи й фотографи стоять там же, стережуть авто? І звісно, воно досить далеко від вежі — та чи не забракне Гелі розуму уникнути натовпу, якщо він їх побачить? Як на те пішло — чи вдасться йому взагалі підібратися до вежі? Там є складські приміщення, звісно, машина стоїть ближче до них, тож, мабуть, шукатимуть спершу там. Але зрештою вони дістануться й до вежі, чи не так? Гаррієт кляла себе, що не попередила його, щоб був обачним. Якщо там багато людей, у нього не буде вибору, окрім як обернутися й піти додому.

Близько середини ранку ці переживання перервав лікар. То був звичний лікар Гаррієт, який оглядав її з хворим горлом чи тонзилітом, але Гаррієт він не дуже подобався. Він був молодий, із важким безбарвним обличчям і передчасно обвислими жовнами; риси в нього були кам’яні, а сам він тримався холодно й саркастично. Він звався лікарем Брідлавом, але — частково через завищені ціни — Еді дала йому прізвисько (яке набрало популярності на місцевому рівні) «лікар Скупій». Казали, що через цю його непривітність йому не вдалось отримати вищу посаду в кращому місті, — але завдяки такій грубості Гаррієт не вважала, що мусить ховатися за товариською всміхненою маскою, як із більшістю дорослих, тому попри все знехотя відчувала до нього повагу.

Поки лікар Скупій обходив її ліжко, вони з Гаррієт уникали зорового контакту, ніби пара войовничих котів. Він вивчав