Читати книгу - "Невідома планета 2, Олександр Кваченко"

Ми вперто рухалися вперед, Веон точно знав, куди йти, та що знаходиться на шляху. Прямували всі за ним, повертаючи то вліво, то вправо, петляючи каньйоном каміння як лабіринтом. Незабаром натрапили на перші руїни, але це була ще не фортеця, а якась велика будова, схожа на таверну. Починало темніти, і ми прискорили біг.

Коли вискочили з лабіринту каміння, то попереду відкрилися руїни фортеці, що височіли, немов мовчазний страж, між двома пагорбами. Стародавня споруда, що зазнала впливу часу і суворих стихій, попри свій старий стан, стояла високо, відкидаючи довгі тіні на навколишній ландшафт. Зруйновані стіни фортеці й криві зубці стали свідками минулих незліченних років. Природа переламала більшу частину зовнішнього каменю, а по нерівних поверхнях повзли плющ і мох. Попри руйнування, фортеця зберегла величний вигляд, наче колись вона відігравала значну роль в історії регіону та займала стратегічне становище в цьому місці, а тепер є сумною пам'яткою минулої епохи. Мені здавалося, вона спостерігала за діяльністю в внизу, немов вічний вартовий, що охороняв долину.

У міру наближення до руїн фортеці ставало очевидно, що тут давно нікого не було, гуляв у провалах вітер, і його шепіт крізь розбиті проломи створював моторошну мелодію. Аграф упевнено вів всередину, тільки кіборг затримався біля входу і підняв високо розвідника, намагаючись роздивитися, чи є погоня. Поки позаду чисто і ми теж вирушили всередину.

Тут були вузькі вулички й низькі входи в зруйновані будинки, а дахи всі давно завалилися. Далі проходи вивели нас на площу з єдиною вцілілою будовою з вузькими бійницями та кімнатами. Схоже на останню лінію оборони захисників, кращого місця для ночівлі нам вже було не знайти. Аграфи вже були тут і барикадували єдиний вхід, великими каміннями. Тех пішов їм допомагати, вже були сутінки, у дворі розпалили багаття для освітлення.

Оглянувши внутрішні приміщення і не виявивши там нічого цікавого і корисного, я вибрався на стіну, а аграфи тим часом розбили кухню у кутку руїн цієї будівлі, та готували там щось собі їсти. Дров для багаття теж туди натаскали, а може вони вже тут були. Здебільшого це були сухі чагарники, великі дерева поблизу не росли.

Озирнувся з висоти стін і нікого не помітив.

Спустився і знайшов дівчину.

— Оллі, - запитав я в неї, - це одна з ваших стоянок на шляху до селища?

— Ні, до нашої ми не дійшли, сподіваюся, завтра дійдемо. Потім йти вже до нашої аномалії буде легше, - вона дістала кілька псі кристалів і почала встановлювати своєрідну систему захисту, засновану на цій енергії. Я стежив і вчився.

Невдовзі повернувся кіборг, він теж встановив датчики для контролю периметра, але на технічній основі за воротами оплоту. Усі бігали, метушилися, один я витріщався на всі боки. А де кіт, куди поділося це пухнасте створіння, за відбиттям атак і біганиною я його десь загубив. Думаю, з часом повернеться, а може й ні, шкода буде, цікава тварина, я йому вже й ім'я придумав. Згодом всі заспокоїлися та почали готуватися ко сну. Тех зголосився чергувати всю ніч, але аграфи додали до нього ще свого кандидата, який змінювався через кілька годин. Перекусили, розподілили чергування і вирушили спати. Я теж влаштувався в невеликій кімнатці. Перед сном слухав шерехи й завивання якоїсь аномальної тварі, що доносилися здалеку. Судячи з виття, вона була зовсім не маленька, набагато більший за павуків. Так тривало кілька годин.

— От зараза, щоб тебе рознесло. - буркнув я після чергового завивання, від якого всі прокидалися і хапалися за зброю.

Так тривало до опівночі, потім виття припинилося, і я заснув. Прокинувся від того, що хтось ворушиться під боком, виявився кіт, прилаштувався і муркотів. Знайшлася пропажа. Піднявся, в оплоті фортеці стояла тиша. Вийшов подивитися у двір, заліз на стіну, щоб краще роздивитися периметр, тиша давила, навіть вітер не віяв. Саме стародавнє каміння немов затамувало подих, очікуючи чогось невідомого.

Місяці освітлювали нічне небо над головою, кидаючи на фортецю м'яке сріблясте світло. Воно, хоч і було красивим, но надавало цій сцені потойбічного вигляду на руїнах фортеці, місячне світло відкривало рівно стільки, щоб натякнути на присутність таємниць, прихованих у глибинах будівель. Створювало різкі контрасти та довгі тіні, через що було важко розрізнити те, що могло бути заховано в затемнених кутах фортеці. Перемикнутися на датчики скафандра і режими нічного бачення, але нічого небезпечного вони не показували. Зі своєї точки на стіні я оглянув зовнішню територію фортеці. Попри тишу, помітив вартового аґрафів, що чергував і охороняв твердиню. Його присутність додавала мені відчуття безпеки в цьому пустельному місці. Однак я не зміг знайти кіборга, який теж мав бути десь тут, його вміння були зараз критично важливими для підтримання безпеки.

Тиша здавалася неприродною, наче щось порушувало звичний ритм життя тварин поза її кам'яних веж. Продовжуючи оглядати місцевість, я стежив за будь-якими ознаками руху чи занепокоєння, які могли б пояснити відсутність кіборга. Потоптався, озирнувся, нічого не звичайного, викликав його по зв'язку, Тех відповів усе нормально, спи. Повинен же хтось тут мешкати, місце, як на мене, гарне, думалося мені, але кіт спить, схоже тут спокійно, піду і я досипати.

Ще залишилось до світанку кілька годин, прилаштувався поруч із котом і провалився в якийсь напівсон-напів’яву, монотонно роблячи одні й ті самі дії, ганяючи псі енергію для тренування. Не знаю, скільки часу минуло, але в один прекрасний момент я заснув. Цього разу абсолютно точно заснув, а не відключився як у мед капсулі, тому, що мені снився сон.

Снилося місце на планеті.

Я стояв на краю обриву біля відновленого форту і дивився на висохле море, а над ним пливли, оповиті спалахами блискавок величезні сріблясті хмари. Поруч стояли Кіра і Ліка, я нишком роздивлявся їх, милуючись точеним профілями. Ліка з сумом дивилася вниз, розглядаючи піщаний берег, що розкинувся біля наших ніг, Кіра милувалася хмарами та блискавками. Потім хтось ззаду доторкнувся до мене, я обернувся, це була Ольмаріоніель, вона немов намагалася щось сказати, але слів я не чув...