Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це тут, — тихо сказала вона, витягаючи з кишені невеликий металевий ключ. Джун здивовано підняв брови.
— Як ти...?
— Це довга історія, — відповіла вона, не бажаючи вдаватися в деталі. Вона підійшла ближче до воріт і обережно вставила ключ у замок. Замок клацнув з неприємним металевим звуком, і важкі ворота почали повільно відчинятися.
За воротами відкрилася вузька кам'яна доріжка, яка вела вниз, під землю. Від неї віяло холодом і сирістю, наче цей прохід вів не в інший світ, а в самі надра землі.
— Іди за мною, — сказала Юна, обернувшись до Джуна. Він лише кивнув і слідував за нею, обережно ступаючи по сходах.
Вони спускалися глибше під землю, і світло згасало з кожним кроком. Лише тонкий промінь сонця, що проникав через прочинені ворота, намагався освітити їм шлях. Нарешті вони опинилися у великій кам’яній залі, де на стінах висіли старі смолоскипи, давно згаслі і покриті павутинням.
— Це місце... — прошепотів Джун, оглядаючись навколо. У повітрі було відчуття давнини, а ще чогось важливого, забутого, але потужного. — Що це?
— Це місце називається Забуті зали, — пояснила Юна, дивлячись на стіни, вкриті стародавніми символами. — Колись тут збиралися маги і алхіміки, які прагнули знайти спосіб подорожувати між світами. І за легендою, тут залишилося одне з дзеркал.
— І ти думаєш, воно досі тут? — Джун намагався стримати своє нетерпіння.
— Я не знаю, — відповіла вона чесно, підходячи до однієї зі стін і досліджуючи символи. — Але це наше єдине місце, де ми можемо шукати.
Джун підійшов ближче і зосередився на вивченні малюнків на стіні. Вони виглядали старими, зношеними, але серед них чітко проступав малюнок, що нагадував дзеркало.
Юна стояла посеред Забутих зал, пильно вдивляючись у зображення на стіні. Малюнки, здавалося, розповідали якусь давню історію, відбиту в камені руками тих, хто колись шукав відповіді на свої запитання. Джун піднявся на кілька сходинок до неї, відчуваючи, як тиша цього місця починає гнітити. Повітря було густим, затхлим, а стародавні символи, вирізьблені на стінах, здавалися закам’янілими слідами давніх таємниць.
— Це дзеркало, — промовила Юна, торкаючись малюнку, який, на диво, був набагато краще збереженим, ніж інші фрагменти стін. Камінь під її пальцями був холодним, але гладким, немовби його постійно пестили дотики часу.
— Але воно не тут, — здогадався Джун, розглядаючи поверхню символів і намагаючись зрозуміти, що приховують ці давні написи.
— Ні, — Юна зітхнула і опустила руку, — це лише вказівка. Малюнки показують, де його шукати. Десь у глибині цього місця, заховане за механізмами або таємничими дверима. Я читала про такі приховані проходи — їх створювали маги, щоб захистити свої секрети.
В її очах блищала тривога. Вони вже наблизились так близько до можливого виходу, але на кожному кроці їх чекали нові випробування. Джун мовчав, лише пильно спостерігав за нею, відчуваючи, що дівчина майже на межі.
— Може, ти трохи відпочинеш? — запропонував він, ніжно поклавши руку на її плече. — Ти виглядаєш виснаженою.
Юна подивилася на нього, але в її погляді читалася впертість.
— Ми не маємо часу, Джун. Катерина може не витримати ще одну ніч у пастці. Якщо ми не знайдемо дзеркало зараз, то втратимо єдиний шанс її врятувати.
— Добре, — зітхнув Джун, розуміючи, що сперечатися з нею марно. Він ще раз оглянув малюнки на стінах. — То з чого почнемо?
Юна відступила від стіни, обертаючись навколо, наче намагаючись побачити щось, що пропустила раніше. Її погляд ковзав по кожній деталі зали — камінні підлоги, колони, які підтримували стелю, і врешті зупинився на невеликому виступі в стіні, майже прихованому тінями.
— Там, — тихо сказала вона, вказуючи на нього. — Я думаю, це і є важіль.
Вона підійшла ближче до виступу, обережно торкаючись його. Від цього легкого дотику кам’яна панель повільно загойдалася. Під нею відкрився прихований важіль. Юна на секунду завмерла, ніби боялася, що її дії можуть викликати пастку.
— Ти впевнена? — запитав Джун, стоячи позаду неї. Його голос був тихий, але сповнений сумнівів.
— Ні, — зізналася Юна, — але це єдиний спосіб.
Не вагаючись більше, вона рішуче потягнула важіль. Пролунав гучний, важкий скрип, і стіна поруч з ними повільно почала зміщуватися вбік, відкриваючи вузький, темний прохід. Холодне повітря вибилося з відкритого простору, приносячи з собою запах сирості і старості, яка ніби переслідувала їх весь цей час.
— Ідемо, — промовила Юна, роблячи крок уперед.
Джун оглянувся на мить, наче перевіряючи, чи їх ніхто не переслідує. Його серце стислося в грудях, коли вони разом увійшли в темряву, слідом за стародавніми таємницями.
Прохід вів глибше під землю, і кожен їхній крок лунав порожнім відлунням. Стеля низько нависала над головами, а стіни були вологими від конденсату. Вони рухалися повільно, обережно, намагаючись не привертати увагу, ніби боялися, що цей древній коридор може обвалитися в будь-який момент.
— Як думаєш, далеко ще? — тихо запитав Джун, коли вони зупинилися на черговому роздоріжжі. Три вузькі коридори тягнулися в різні боки, але жоден не видавався більш надійним.
— Я не знаю, — відповіла Юна, оглядаючись навколо, намагаючись зрозуміти, який шлях вибрати. Її руки нервово ковзали по тканині її куртки, а на обличчі з’явилися зморшки від зосередженості.
Врешті вона вибрала правий прохід, і вони знову рушили вперед. Кроки здавалися нескінченними, і в кожному їхньому русі відчувалася напруга — щось важке і невідворотне наближалося.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні під світлом слави, Вікторія Ван», після закриття браузера.