Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Раптом біля нього опинився Юст.

— Цар Тірідат має поганий вигляд поруч із вашими Макавеями, докторе Йосифе, — сказав він.

Йосиф подивився на нього, лице Юста було жовте, скептичне, з дещо гірким виразом, і виглядав він багато старішим за Йосифа, хоч і не був старшим. Чи він глузує з нього? Що, власне, означають ці слова?

— Я, звісно, такої думки, — сказав він, — що заклепаний у піхвах меч менш симпатичний, ніж вийнятий.

— Але в багатьох випадках розумніший і, можливо, навіть героїчніший, — відповів Юст. — Серйозно, — сказав він, — дуже шкода, що такий обдарований чоловік, як ви, перетворюється на шкідника.

— На шкідника? — обурився Йосиф.

Кров забурхала в ньому від того, що хтось так виразно й неприкрито сформулював туманні докори, які мучили його іноді вночі.

— Моя книга про Макавеїв, — сказав він, — показала Римові, що ми, юдеї, ще юдеї, а не римляни. Хіба це шкідливо?

— Тепер цезар скасує свій підпис під едиктом, чи не так? — спитав Юст лагідно.

— Едикт ще не опубліковано, — відповів Йосиф сердито. — «Є люди, — навів він цитату, — які знають, що Юпітер шепотів на вухо Юноні».

— Я боюся, — промовив Юст, — що після того, як Рим полагодить свою справу з парфянами, вам не доведеться довго ждати опублікування едикту.

Вони сиділи на трибуні, внизу проходила кавалерія в парадній формі, проте вершники сиділи на конях вільно, зручно, маси аплодували, офіцери бундючно дивилися прямо перед собою, ні праворуч, ні ліворуч.

— Ви не повинні самі себе дурити, — сказав Юст, майже презирливо. — Ви написали класичний твір про нашу боротьбу за волю, ви юдейський Тит Лівій. Тільки, бачите, коли наші живі греки читають сьогодні про мертвого Леоніда, то від того залишається безтурботне, академічне задоволення. А коли ваші «Месники Ізраїлю» читають в Єрусалимі вашу історію Юди Макавея, тоді в них загораються очі, і вони поглядають на свою зброю. Ви цього бажали?

Внизу проїздив тепер чоловік зі заклепаним мечем. Всі на трибуні підвелися. Народ несамовито кричав до нього.

— Цезарія, — сказав Юст, — остаточно вирвана в нас. Ви певною мірою полегшили це римлянам. Ви хочете ще дати їм багато приводів, щоб Єрусалим теж зробити римським містом?

— Що може сьогодні робити юдейський письменник? Я не хочу, щоб Рим поглинув Юдею, — сказав Йосиф.

— Юдейський письменник, — відповів Юст, — повинен насамперед зрозуміти, що сьогодні не можна змінити світ залізом і золотом.

— Залізо й золото теж стають частиною духу, коли їх вживають на духовну річ, — сказав Йосиф.

— Прекрасне речення для ваших книг, пане Лівій, коли ви не подаєте нічого фактичного, — кепкував Юст,

— Що повинна робити Юдея, коли вона не бажає загинути? — знову спитав Йосиф. — Макавеї перемогли, бо вони були готові вмерти за свої переконання та свою свідомість.

— Я не можу бачити в тому будь-який глузд, щоб умирати за свою свідомість. Вмирати за переконання є справа воїнів. Покликання письменника — передавати їх іншим. Я не вірю, — продовжував він, — що невидимий Бог Єрусалима сьогодні такий, як бог ваших Макавеїв. Я не вірю, що багато зроблено, коли хтось за нього вмирає. Він вимагає більшого. Це страшенно важко — будувати для цього невидимого Бога невидимий дім. У всякому разі це безумовно не так просто, як ви собі думали, докторе Йосифе. Ваша книга, можливо, внесе дещо з римського духу в Юдею, і безперечно нічого — з юдейського духу в Рим.

Розмова з Юстом збентежила Йосифа більше, ніж він хотів. Даремно казав він собі, що в Юстові говорить тільки заздрість, бо ж його книги мають успіх, а Юстові — ні. Те, що Юст висунув проти нього, міцно засіло, він не міг вигнати його зі свого серця. Він читав книгу про Макавеїв, кликав на допомогу всі великі почуття тих самотніх ночей, коли він писав книгу. Марно. Треба впоратися з цим Юстом. Так він не міг далі жити.

Він вирішив узяти справу Цезарії за ознаку. Вже з рік вимахують вони перед ним цим безглуздим едиктом. Це тільки справа Цезарії спрямовує думки Юста проти нього. Гаразд. Коли вона справді буде вирішена несприятливо для юдеїв, тоді він скориться, тоді він був неправий, тоді в його книзі про Макавеїв неправдивий юдейський дух, тоді Юст — великий чоловік, а він — маленький, пустий кар’єрист.

Багато довгих днів бродив він у повному муки чеканні. Нарешті він не міг уже далі витримувати напруження. Він вийняв кость. Якщо вона впаде сприятливо, тоді рішення буде на користь юдеїв. Він закрутив кость. Вона впала несприятливо. Він закрутив удруге. Вона знову впала несприятливо. Він закрутив утретє. Цього разу вона впала сприятливо. Він жахнувся, взяв, справді без наміру, скошену кость.

Як завжди, він хотів повернутися до Юдеї. Він за ці вісімнадцять місяців у Римі забув багато чого з Юдеї, він не бачить цього більше, він мусить повернутися назад і здобути силу з Юдеї.

З великою поквапністю приготувався він до від’їзду. Половина римських юдеїв стояла біля Воріт трьох вулиць, звідки від’їздив екіпаж, що мав одвезти його до корабля. Троє з присутніх провели його далі: Ірена, дружина доктора Лісина, актор Деметрій Лібан, письменник Юст із Тиверії.

Деметрій говорив дорогою про те, як і він колись з’їздить до Сіона, і потім виїде туди назавжди. Ні, довго він не може ждати далі. Він гадає, що не довше, як сім чи вісім років гратиме ще. Потім, нарешті, він побачить Єрусалим. Він мріяв про храм, як він, сяючи, височіє над містом із своїми велетенськими терасами, зі своїми білими та золотими палатами. Він мріяв про матову мінисту завісу, що закриває святиню святинь, наймайстернішу тканину відомого світу. Він знає кожну деталь святині, можливо краще, ніж багато з тих, що бачили все живими очима, так часто просив він розповідати йому про це.

Вони прибули в порт Остії. Сонячний годинник показував восьму годину. Йосиф рахував по-дитячому, з трудом і уперто. Минуло рік, сім місяців, дванадцять днів і чотири години, відколи він виїхав із Юдеї. Його сповнило раптом майже тілесне бажання Єрусалима, він хотів своїм диханням надимати вітрила корабля, щоб він плив швидше.

Троє друзів стояли на набережній. Ірена була серйозна й тиха, Юст глузливий і сумний, а Деметрій Лібан простяг широким жестом випрямлену руку, нахилившись уперед. Це було більше, ніж прощальний привіт Йосифові, це