Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

— Намоно, не можна тягнути за волосся, — Ноно спробувала

вивільнити з дитячого кулачка довгі руді коси Анни. — Хочеш

поговорити? — звернулася вона вже до своєї партнерки.

Повне ім’я Ноно також було Намоно, але вона стала Ноно, щойно її старша сестра навчилася говорити. Коли Анна й Ноно

дали доньці ім’я на честь Намоно, то воно якось саме по собі

перетворилося на Намі. Більшості людей навіть на думку не

спадало, що дитину на звано на честь однієї з матерів.

— Трохи згодом, гаразд? — промовила Анна. — Хочу спершу

з нею погратися.

Вона поцілувала Намі в кирпатий носик. Такий самий

широченький, як і в Ноно, от тільки під Анниними яскравими

зеленими очима. Ще в неї була шкіра кольору кави, як і в Ноно,

але гостре підборіддя, наче в Анни. Та могла годинами сидіти

й

дивитися

на

Намі,

упиваючись

приголомшливими

трансформаціями, яких в дитинці спіткали вона й кохана жінка.

Переживання цього досвіду виявилося настільки могутнім, що

межувало з відчуттям священного. Намі запхнула пасмо

Анниного волосся в ротик, але мама лагідно потягнула його

назад й зробила дитинці тпрутпруськи.

— Не можна жувати волосся! — промовила вона, й Намі

розсміялася, немовбито це найкращий жарт у світі.

Ноно взяла Анну за руку й міцно її стиснула. Вони довго

просиділи так, не рухаючись.

* * *

реконструйованої цибулі, і міцний аромат наповнив кухню. За

столом Анна нарізала яблука у салат. Яблучка були дрібненькі

й підів’ялі. Жувати не дуже приємно, але у вальдорфському

салаті, де чимало інших запахів та розмаїтих інгредієнтів, згодяться. Усі недоліки в них розмиються. Їм узагалі пощастило, що вони могли собі їх дозволити. Відколи закінчилися злигодні, це був перший урожай садовини із Ганімеда. Анні навіть не

хотілося думати про те, наскільки би вони всі голодували без

феноменальної відбудови на тому місяці.

— Намі ще спатиме годину мінімум, — промовила Ноно. —

Готова поговорити про сьогоднішній день?

— Сьогодні я завдала болю одній людині й збрехала поліції, —

сказала Анна. Вона перестаралася з ножем і, легко сковзнувши

крізь м’яке яблуко, порізала собі великий палець. Правда, неглибоко, й кров не пішла.

— Ну… гаразд, доведеться пояснити, — гмикнула Ноно, підливаючи трохи бульйону в рис із грибами.

— Ні, не можу. Справді. Те, що мені відомо — конфіденційно.

— Ця твоя брехня? Вона була задля допомоги іншій людині?

— Думаю, так. Сподіваюся на це.

Анна докришила останні яблука в салат й додала в нього

горіхів та родзинок. Добавила в тарілку підливу.

Ноно зупинилася, повернулася й глянула на неї.

— Що ти робитимеш, якщо твою брехню викриють?

— Перепрошу.

Ноно кивнула й знову вернулася до своєї каструльки з рисом.

— Я сьогодні вмикала твій термінал перевірити свою пошту. Ти

не вийшла зі свого акаунту. Тобі прийшов лист з ООН щодо

проєкту генерального секретаря зі створення гуманітарного

комітету. Всіх тих людей, яких вони відправляють до Кільця.

Анна раптом відчула гострий напад відчуття провини. Її

спіймали на гарячому.

— От лайно, — промовила вона. Жінка не любила лаятися, але

деякі обставини того вимагали. — Я ще нічого їм не відповіла, —

вона ніби знову брехала.

— Ми мали би це обговорити перед тим, як ти приймеш

рішення?

— Звісно, я ж…

— Намі вже майже два, — говорила далі Ноно. — Ми тут два

роки. В один момент рішення залишитися означатиме рішення

того, ким Намі бути до кінця життя. В неї є сім’я у Росії та

Уґанді, де її ще жодного разу не бачили. Варто їй буде

затриматися тут на довше, і вона вже туди ніколи не потрапить.

Намі годували такими самим сумішами, що й усіх інших

немовлят на зовнішніх планетах. Від них краще росли кістки

й нейтралізувалися