Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пішли стайнею. У нешироких стійлах форкали коні. Хрумтіли сіном, глухо стукали копитами по втоптаній землі, мотали головами. У сонячних променях, що пронизували темряву стайні крізь маленькі віконця, плавали порошинки. Міцно тхнуло кізяками та сіном, але як тут було здорово! Тихо, затишно… Петько відчув, як на душі в нього потеплішало, всі негаразди наче зменшилися й забулися.
— Ой, як гарно… — прошепотів він.
— Ну… Ось і він… — конюх Вадим зупинився біля останнього стійла. — Баский[46] огир виріс. Того літа був нужний, обаче виходили.[47]
— Як нарекли?
— Агнем.[48]
— Ну, Петре, йди, знайомся.
— А не вкусить? — трохи настрашений, Петько стояв за крок від коня, стиснувши у спітнілій долоні кусень хліба.
— Ні, — посміхнувся конюх. — Агня і є агня, але рище добре.
— На, Агню! — прошепотів Петько та простягнув коневі кусень хліба.
Ще зранку Петько навіть і подумати не міг, що з ним таке станеться. Хто б у таке повірив? Опинитись у стародавньому Києві, побачити князя Данила Галицького! Все це, ясна річ, супер та прикольно, але йому здавалося, що все це відбувається ніби не з ним. Просто дивиться черговий голівудський фільм-казку. От зараз прийде мама, вимкне телевізор, і на цьому все закінчиться. І він піде надвір ганяти м’яча. Чи сяде за комп'ютер… Чи піде до Льохи… Словом, візьметься до своїх звичних справ. Але тепло кінських губ, які обережно взяли кусень м’якого хліба з долоні, і погляд великого бузкового ока, який запав, здалося, у саме серце, в одну мить перекинули все з голови на ноги. Острах перед великою та дужою твариною зник, і несподівано для себе Петько притулився до кінської морди обличчям. Людський та кінський подихи злилися — і від почуттів, що охопили Петька, по його щоці побігла непрохана сльоза.
— Мати моя рідна… — тільки і зміг пробурмотіти він. Петько нарешті усвідомив, що все це відбувається насправді.
* * *
— Володю, — гукнула з кухні тьотя Саша, Петькова мати, — тобі Петько не казав, куди пішов?
— Ні, не казав… — Дядя Володя бряжчав інструментами, лагодячи у ванній кран.
— Воду скоро увімкнеш?
— Ага, як тільки — так одразу.
— Де ж Петько? Він навіть не поснідав.
— Не знаю… Ой! — Дядя Володя прищикнув пальця, струснув рукою та скривився. — Подзвони йому на мобілу…
Тьотя Саша витерла руки, повісила кухонний рушник на плече і взяла трубку.
— Поза зоною досяжності.
— Може, трубка розрядилася? Льосі зателефонуй.
— Чуєш, Вовчику, а й у Льохи не відповідає.
— Бігають десь разом. Не бери дурного в голову. Що з ними може статися? Двадцять перше століття надворі!
— Ага, — не заспокоювалася тьотя Саша, — а телевізор хоч не дивися. Програма новин — наче фільм жахів. Вночі потім заснути не можна.
Дядя Володя пробурмотів щось у відповідь, але що саме — дружина не розчула. Доки смажилися котлети, вона постійно кидала оком у вікно, сподіваючися поглядом зачепити десь примітну футболку сина. Запахло горілим.
— Ай, Господи! Не догледіла! Куди ж Петько пропав?
* * *
Батько, трохи ошелешений підморгуванням та поклонами кота, тільки розвів руками:
— Ніколи б не подумав, що коти бувають такі розумні. Це у Булгакова кіт Бегемот[49] усякі штуки витворяє. Так він і не кіт зовсім, а людина… Тобто нечиста сила. А тут справжнісінький котисько, справжніше не буває! І на тобі! Треба буде за ним поспостерігати. Добре, нехай побуде, там подивимося. Але диви-но мені, Льохо! Годування, вода… Ще треба буде ванночку з піском завести. Коти, вони, сину, свої потреби у пісок справляють. Це все на тобі! Домовилися?
Останнє питання тато міг і не ставити. Ясна річ, домовилися. Головна справа вирішилася швидко й благополучно, і Льоха, радісний з того, забіг до своєї кімнати. Слідом за ним у прочинені двері шмигонув і рудий кіт.
— Агов, синку! Як кота звати? — усміхаючись, гукнула вслід мати.
Льоха висунув голову у двері та сказав:
— Маняма.
— Як? — здивувався тато. — Що за чудернацьке ім'я?
— Нормальне ім’я, — завірив Льоха, — коту яка різниця, як його звуть?
— Та добре, — пробурмотів тато, здивовано знизавши плечима, — хоча насправді він Рудий… Чи Рудик… А як так, то нехай буде Манямою.
Вже за зачиненими дверима Льоха повалився на ліжко. Він просто душився зо сміху.
— Ну, Манямо, ти даєш! Ти б бачив таткові очі, коли ти йому вклонився! Ти б ще подякував!
Маняма посміхнувся та витер лапою вуса:
— А що? Як кіт, то можна бути неввічливим? — він розмовляв уже значно краще та майже не шепелявив.
Прибулець, наче господар, пройшовся кімнатою, стрибнув на ліжко і ліг поряд із Льохою.
— Що будемо робити, Манямо?
— Ти ж сам казав. Чекати, Льохо, чекати, поки не запрацює буй. Ми самотужки нічого не вдіємо. Треба чекати на рятувальників, або поки ця залізяка запрацює.
— Не залізяка, а каменюка.
Маняма махнув рукою: яка різниця? Все одно треба чекати. А чекати та наздоганяти — найосоружніша річ.
Задзвонив телефон. Тато взяв трубку. Телефонував батько синового товариша Петька. Ввічливо привітавшися, він запитав, чи вдома Льоша, й отримавши ствердну відповідь, попросив покликати його до телефону.
— Льошо, добрий вечір. Скажи, будь ласка, ти випадково не знаєш, де Петько? Вже вечір, а він як зранку гайнув з дому, так досі і не з’являвся Ми вже перехвилювалися всі.
На цю розмову Льоха чекав цілий день. Чекав і боявся її. Що відповісти Петьковим батькам? Розповісти про камінь? Це ж суцільне марення! Показати Маняму як доказ? Хіба це когось заспокоїть? Навпаки, дізнавшися, що сина закинуло буєм невідомо в які далі та в які часи, а в цьому Льоха вже не сумнівався, вони налякаються ще більше. А якщо почнуть щось робити з буєм? А почнуть! Тільки дізнаються — відразу якісь розумники знайдуться: розібрати та подивитись! А як його зроблено? А що там всередині? А як же! Це ж посланець чужої цивілізації! І начхати їм буде, як потім Петько та Маняма повернуться до своїх батьків. І він, хоч і незадоволений собою, але майже з чистим сумлінням, відповів:
— Дядю Володю, вибачайте, не знаю.
Розділ 10. Сутичка
Корчма Зсссі примостилася на самій околиці величезного базару. Коли спецагенти та Тссст запливли у широко розчахнуті двері, перед їхніми очима відкрилася неприваблива картина. Корчмар, опасистий коротун із синцем під оком, з напівроздертим хвостом висів над шинквасом між довгим жабуринням. Очі його були заплющені, а голова лежала на великому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.