Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Малдун досі не міг говорити, а просто катався по піщаному бетону, щось мукаючи.
(Він хоче наостанок відвідати її ще раз по-справжньому, але цього не судилося. Хвороба оволодіває нею остаточно, і вона занурюється в себе, залишившись сама в пітьмі власної смерті. Іноді вона всміхається і навіть намагається пожартувати, коли до неї на кілька коротких митей повертаються сили. За годину до того, як буде констатовано смерть, він сидить біля неї в хоспісі, тримаючи за руку. І відпускає аж тоді, коли лікар м’яко, але наполегливо запрошує його вийти.)
Ось так усе й почалося. Хізер якось запитала нас про це, але ми сказали, що нічого не знаємо. Хізер, найімовірніше, нам не повірила, бо за два тижні медсестра на ім’я Саллі Коатес, яку ніхто з нас до пуття не знав, увійшла в палату, сіла на стілець поруч із крапельницею й розповіла нам про торговця уживаними машинами, який продав їм якийсь мотлох і відмовляється його лагодити. Вони втратили сім тисяч. Для них це від початку були неприпустимі гроші, але машина була потрібна для поїздок до ветеранського шпиталю, де чоловік навчався знову ходити після втрати правої ноги в Афганістані. Історія з тих, які почуєш по телевізору — і захочеш когось убити.
Ральф, сама невинність, сказав:
— Господи, Саллі, як би я хотів вам допомогти! Але не бачу, що ми можемо зробити. Він же навіть не стане нас слухати.
— Повірити не можу! — сказала Саллі, коли ми наступного разу побачили її. — Через день після того, як я вам розповіла про того торговця машинами, Бобу зателефонували та сказали, щоб він пригнав машину, і пообіцяли її полагодити, щоб ми більше не мали з нею проблем. Та ще й безкоштовно!
— Можу посперечатися, ви молилися про це, так, Саллі?
— Звісно! У нас двоє дітей, яких годувати треба. Для нас самих постійний ремонт цієї машини був би просто банкрутством.
— Це сталося завдяки вашим молитвам, Саллі.
— І ви не маєте до цього жодного стосунку?
— Запитайте в нього.
Я похитав головою.
— Що ми могли зробити, Саллі? Ми ж лише два дідугани.
Коли вона пішла, Ральф перехилився до мене через край шкіряного крісла і сказав:
— Є тільки одна гарна річ у тому, щоб помирати ось так, як ми. Нам можна нічого не боятися. Що вони з нами зроблять? — Ця його їдка посмішка. — Ми й так мертві.
Я придумав собі уніформу: бейсболка з символом «Чикаго Кабс», темні окуляри-авіатори і бита марки «Луїсвілль Слаґґер». Ральф назвав мене групою підтримки. «Вони й мене бояться, а потім іще бачать хлопця з бейсбольною битою і в окулярах. Тут у них і прокидається гаряче бажання співпрацювати». Про те, які ми старі, він не згадав.
Медсестри йшли. Четверо звернулися до нас за наступні три місяці. Медсестра, яка намагалася забрати добірку сімейних світлин у хлопця, з яким розлучилася після того, як він нагородив її трипером. Щоб помститися, покинутий хлопець вкрав її колекцію. Медсестра, хлопець доньки якої боявся до них приходити, бо до нього постійно чіплялися двійко братиків-хуліганів, що жили в сусідньому кварталі. І медсестра, яка двічі на місяць грала в покер з п’ятьма шулерами, котрі працювали в магазині дешевої електроніки і, мабуть, вважали надзвичайно кумедним кожного разу обігравати її на сорок-шістдесят доларів. Їй знадобилося чотири місяці, аби збагнути, що її дурять.
Але все це, як кажуть, дурниці. Справжні труднощі принесла з собою маленька худенька медсестра на ім’я Каллі. Спочатку ми помітили синці на її руках, потім на горлі, хоч вона й носила з формою нашийну хустку. Потім вона з’явилася з двома зламаними пальцями і кілька тижнів кульгала, і нарешті з несильним, але помітним синцем під оком. Решта медсестер про це перешіптувалися, і одна з них розповіла, що головна медсестра запитала у Каллі, що відбувається. Каллі всміхнулася і сказала: «У моїй родині всі незграбні».
Приблизно тоді і Ральф, і я зрозуміли, що, імовірно, не протягнемо довше за визначений термін. У мене на правому стегні несподівано з’явилося невелике, але, без жодного сумніву, ракове новоутворення, а в Ральфа знову почалися негаразди з серцем, які то з’являлися, то зникали вже два десятиліття. Ми воліли не говорити про це. Коли доходиш до цієї точки, особливо казати нічого. Ти лише сподіваєшся протягнути якомога довше і думаєш, що досі час від часу допомагав людям і робитимеш це далі, поки стане сил.
Одного вечора ми простежили за Каллі до її будинку і з’ясували, що вона живе на злиденній фермі, відокремленій від усього світу, мов якийсь маяк. Наступного разу ми поїхали за нею і, коли вона зупинилася біля торговельного центру, дочекалися її біля машини.
Вона всміхнулася.
— Два мої улюблені пацієнти. Чи не надивилися на мене на хіміотерапії? — Незважаючи на веселе привітання, котячі зелені очі дивилися на нас із підозрою. У Каллі з’явилася нова загадкова кульгавість.
— Так. Том хоче вам освідчитися.
— Ну, — усмішка її не змінилася, — мабуть, мені варто спершу обговорити це зі своїм чоловіком. Як ви гадаєте?
— Про це ми і хочемо з вами поговорити, Каллі, — сказав я. — Про вашого чоловіка.
Усмішка пішла, як і вона сама. Точніше, вона спробувала піти. Я став перед дверима машини, а Ральф узяв її за руку і відвів фути на чотири[12] вбік.
Він щось сказав їй, чого я не розчув, але її відповідь я почув добре:
— Моє особисте життя вас не обходить. І я поскаржуся на вас чоловікові.
— Він поб’є нас так само, як б’є вас?
— Хто сказав, що він мене б’є?
— Я ж був поліцейським, пам’ятаєте? Я розбирав десятки таких випадків. Усі вони відбуваються за однією схемою.
— Отже, ви були не надто гарним поліцейським, бо мій чоловік ніколи не здіймав на мене руку.
— Три заборонні судові накази за п’ять років; шість дзвінків на номер 911; лікар «швидкої» повідомив, що ви двічі надходили до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що ховається у сутінках. Антология», після закриття браузера.