Читати книгу - "Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз"

— Віталь, ось, твоє? — я простягнув Віто блискучу пачку з малюнком дельфіна. Згадалося море. Лазурне. Ото були часи. І будуть, обов'язково будуть. І найголовніше — вони є зараз. Бо серця наші ще не втомилися гнати кров по жилах, а значить, ми живі. 

— Мої. Саш. Можеш записати цю історію, якщо хочеш і якщо зможеш, — відповів Віто, взяв у мене пачку, поклав її назад у наплічник і, закинувши його в салон, глянув на мене дещо розгубленим поглядом. Але вже за секунду усміхнувся, сів в автівку і поїхав. Я точно знав: цього чоловіка я бачу сьогодні вперше і востаннє. 

Я помчав слідом. Патрулів не було. Додому я дістався без пригод. Але заснути довго не міг — в голові варилася густа каша. Саме тоді, у темній спальні, я відчув це бажання: чорт забирай, я хочу її побачити! Я хочу побачити їх обох! Аду і Віолетту. Мені є що їм сказати. І я скажу.