Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

Ніч у лікарні була довгою й виснажливою. Батьки Роми та Крістіни обривали телефони, їхні голоси звучали все голосніше й тривожніше. Не знаючи, де їхні діти, вони намагалися додзвонитися до друзів, родичів, навіть однокласників. І коли, нарешті, діти самі подзвонили й розповіли, що знаходяться в лікарні, усе звалилося одразу — полегшення, тривога та нерозуміння.

Через деякий час їхні батьки приїхали до лікарні. Втомлені, розгублені, але сповнені рішучості підтримати своїх дітей. Мати Крістіни притиснула доньку до себе, ніби намагаючись захистити її від усього світу.
— Я думала, що з вами щось сталося, — прошепотіла вона, витираючи сльози.
— Мам, — Крістіна трохи відсторонилася, її голос був хрипким від утоми. — Пробач, але... ми не могли інакше.
Мати погладила її по волоссю, кивнувши.
— Все добре, люба. Ти зробила так, як вважала правильним.

Мати Роми також обняла сина. Її голос був м’яким, але в ньому чулося занепокоєння:
— Ти мав сказати, де ти, Ромо. Ми не знали, що й думати.
— Я знаю, мам. Пробач, — зітхнув Рома, його плечі опустилися. — Просто я... не міг залишити Катю.

Забувши про докори, батьки принесли в лікарню все, що могли: свіжі фрукти, теплий плед, пляшки з водою та інші дрібниці. Все це здавалося незначним, але вони не знали, як іще підтримати своїх дітей.

У коридорі панувала гнітюча тиша. Тіма сидів, стиснувши руки в кулаки. Його очі були порожніми, він не вимовив жодного слова з того моменту, як лікарі повідомили про стан Каті. Мати Тіми тихо підійшла й сіла поруч.
— Вона сильна, Тіма. Вона впорається, — сказала вона, намагаючись не видати власного страху.
— Вона сильна, так... Але інколи цього недостатньо, — прошепотів він, навіть не глянувши на неї.

Катя лежала в палаті, її тіло здавалося ляльковим, а обличчя — таким спокійним, що це було моторошно. Рома зайшов у кімнату, тихо зачинив за собою двері. Він підійшов до ліжка, впав на коліна й поклав голову поруч із її рукою.
— Катю... — його голос тремтів. — Пробач мене. За все. Я був таким дурнем. Я не говорив, наскільки ти важлива для мене. Я весь час відкладав це, думав, що у нас ще буде час... А тепер його немає.

Він стиснув її холодні пальці, і сльози почали капати на білу простирадло.
— Я прошу тебе, повернися. Будь ласка. Ти потрібна мені, потрібна всім нам. Я молю Бога, щоб Він дав нам ще трохи часу... хоча б для того, щоб я зміг сказати тобі це, коли ти чуєш.

У цей час Катя, не відчуваючи нічого, що відбувалося навколо, була занурена у свої сни:

Я стояла посеред безкрайніх ромашкових полів. Літо. Вечір. Сонце сідало, його промені золотисто-рожеві, теплі, але вже не обпікають. Вітер легко торкається волосся, лоскоче шкіру. Я була боса, у легкій білій сорочці, яка майже торкалася колін.

Спочатку я просто йшла. Потім побігла. Під ногами — м'яка трава, ромашки, які ледь погойдувалися від вітру. Хотілося сміятися, просто тому, що все було так добре. Так легко. Так по-справжньому.

— Катю! Зачекай! — почула я знайомий голос.

Я обернулася. Це був Рома. Він біг до мене, усміхаючись. Його волосся розтріпав вітер, він виглядав таким живим, таким щасливим.

Я зупинилася, дражнячи його:
— Ну давай, наздожени!

Він підбіг, обхопив мене за талію й закружляв. Ми сміялися, забувши про все. Я відчула, як у душі народжується тепло, якого не було вже давно.

— Тут так гарно, правда? — спитала я, озираючись навколо.
— Так, але ти гарніша, — відповів він, усміхаючись.

Я розсміялася.
— Ти завжди був майстром слів.
— Бо це правда, — він узяв мене за руку, і ми пішли вперед.

Але через деякий час щось змінилося. Поле почало зникати. Спочатку вдалині, потім ближче, квіти розчинялися в повітрі, ніби їх ніколи й не було.

Раптом почав опускатися туман.

— Ромо, що це? — запитала я, відчуваючи, як серце починає шалено калатати.
— Я... не знаю, — він виглядав розгубленим.

Я спробувала побігти до того місця, де поле ще залишалося, але ноги раптом стали важкими. Я не могла рухатися. Все навколо стало темним і страшним.

— Ромо! Допоможи! — закричала я.

Він хотів підійти до мене, але сам почав зникати. Я простягнула руку, намагаючись його втримати, але мої пальці схопили лише порожнечу.

— Ні! Ні!

І тут я зрозуміла. Це був сон. Я намагалася втримати його, намагалася залишитися в цьому полі, але все зникло.

Катя слабо відкрила очі. На мить їй здалося, що вона знову в тому полі. Але реальність швидко повернулася: білі стіни, звук крапельниць, світло ламп. Вона ледь чутно прошепотіла:

— Ромо…

Але її очі знову заплющилися.

Рома в коридорі здригнувся. Він увірвався в палату, але лікар перегородив йому шлях:

— Її стан поки стабільний. Але, молодий чоловіче, вам краще почекати.

Він стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів, біль і страх розривають його зсередини. На кушетці поруч сиділа Крістіна. Вона подивилася на нього, а потім обійняла.

— Ромо, тримайся, — прошепотіла вона.

Рома, забувши про свою гордість, сховав обличчя у неї на плечі й тихо заплакав.

— Я просто хочу, щоб вона жила. Більше нічого...

Крістіна нічого не сказала. Вона знала, що слова зараз марні.

У коридорі лікарні було тихо, якщо не рахувати кроків лікарів і рідкісних глухих звуків від крапельниць та приладів за дверима палат. Рома сидів на стільці, згорбившись, а поруч із ним, немов скам’яніла, Крістіна. Тіма стояв трохи далі, нервово вимірюючи кроками простір.

Раптом повз них пройшли двоє лікарів, не звертаючи уваги на тих, хто знаходився в коридорі. Один із них говорив пошепки:

— Це диво, що вона взагалі дотягла до лікарні.
— У неї залишилися останні дні… якби прийшли хоча б пару тижнів тому, у нас були б шанси.

Рома відчув, як щось обірвалося всередині. Він стиснув підлокітники стільця, ніби намагаючись утримати себе на місці. Слова лікаря луною віддавалися в його голові. Він підняв очі на Тіму, який завмер посеред коридору, зблідлий, як стіна. Крістіна мовчки прикрила рот рукою, намагаючись стримати сльози.