Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

заговорю. Тоді нарешті я стану справжньою італійкою, а не американкою до кісткового мозку, яка й досі почувши, як хтось на вулиці окликає свого приятеля «Марко!», ледве стримується, щоб інстинктивно не закричати «Поло!» Дуже розраховую на те, що італійська просто поселиться в мені, не зважаючи на всі її заковики. Наприклад, як можуть італійські відповідники слів «дерево» і «готель» (albero vs albergo) бути такі схожі? І ось результат. Я знічев’я розповідаю людям, що виросла на «фермі різдвяних готелів» замість точнішого і не такого сюрреалістичного «фермі різдвяних ялинок». Ще в італійській трапляються слова з двома чи навіть трьома значеннями. Наприклад, слово tasso може означати «міра зацікавленості», «борсук», а також «тис» — залежно від контексту. Але найбільше мене засмучує, коли надибую (гірко мені про це казати) бридкі італійські слова. Я сприймаю це майже як особисту образу. Даруйте, але не для того я перлася за тисячі кілометрів до Італії, щоб вимовляти щось на кшталт schermo (екран).

Та здебільшого все чудово. Італійська — це суцільна насолода. Ми з Джованні прекрасно проводимо час, навчаючи одне одного ідіоматичних зворотів англійською та італійською. Якось зайшла мова про фразу, якою можна розрадити зажурену людину. Я запропонувала йому одну з тих, що ми іноді вживаємо за таких випадків — I’ve been there — і я там була. Спершу він не зовсім зрозумів: «Де ти була?» Я пояснила, що глибока туга часом сприймається як певна локація, географічна координата на шкалі часу. І коли ти перебуваєш у цьому лісі печалі, то й гадки не маєш, як віднайти дорогу до того місця, де тобі буде добре. Та якщо хтось каже тобі, що теж там бував, і таки знайшов дорогу назад, то це дає тобі надію.

— То смуток — це певне місце? — запитав Джованні.

— Іноді люди живуть там роками, — відповіла я.

Натомість Джованні розповів мені, що італійці висловлюють співчуття фразою L’ho provato sulla mia pelle, що означає «я відчув це на власній шкірі». Тобто я також маю опіки і шрами у тих же місцях, що й ти, і дуже добре розумію, що ти зараз відчуваєш.

Але поки що моїм найулюбленішим італійським словом є просте і звичайне Attraversiamo — «перейдімо на інший бік». Друзі щоразу це промовляють, коли ідуть собі вздовж тротуару і раптом вирішують перейти на протилежний бік вулиці. Себто, його використовують прості перехожі. Нічого особливого. Втім, чомусь я на нього запала. Вперше Джованні промовив його, коли ми прогулювалися довкола Колізею. Почувши це прекрасне слово, я стала як укопана, а потім почала вимагати пояснити — «що воно значить?», «що ти допіру сказав?»

Attraversiamo.

Він не міг збагнути, чим воно мене так причарувало. Перейдімо дорогу? Та для мого вуха це було найдосконаліше поєднання італійських звуків. Тужливе «а» на початку, легка трель, заспокійливе «с», протяжна комбінація з «і-а-мо» вкінці. Обожнюю. Промовляю його так часто, як тільки можу. Шукаю будь-якої нагоди, аби лиш його використати. Софі через це божеволіє. Перейдімо. Перейдімо. Я весь час тягаю її туди-сюди через божевільний потік машин на вулицях Рима. Це слово нас уб’є.

Улюблене англійське слово у Джованні — half-assed (халявний).

А в Луки Спаґетті — surrender (здача).

25

 

У Європі зараз точиться битва за владу. Декілька великих міст змагаються між собою за звання найвизначнішого мегаполіса ХХІ століття. Чи буде це Лондон? Париж? Берлін? Цюріх? Можливо, Брюссель, центр нового молодого об’єднання? Всі вони силкуються перевершити одне одного в культурі, архітектурі, політиці, фінансах. Але Рим, насмілюсь зауважити, навіть не думає долучатися до цих статусних перегонів. Рим не бере участі у змаганнях. Рим лише відсторонено спостерігає за цією метушнею і потугами. Рим промовляє, стомлено зітхаючи: дітки, робіть, що заманеться, а я все одно залишаюся Римом.

Мене надихає королівська самовпевненість цього міста, такого вкоріненого і коренистого, такого вдоволеного і монументального; міста, яке точно знає, що воно завжди в безпеці на долонях історії. Коли постарію, я би хотіла бути схожою на Рим.

Сьогодні я шість годин гуляла містом. Це не складно, особливо якщо час до часу заправлятися кавою еспресо і тістечками. Стартую коло власної брами, прогулююсь міжнародним торговельним кварталом, що по сусідству, хоча важко назвати його мешканців моїми сусідами, принаймні не в традиційному сенсі цього слова. Бо якщо це по сусідству, то мої теперішні нові сусіди — це такі собі прості пересічні молодики з іменами Версаче, Ґуччі, Армані. Мій район завжди був перфектний. Рубенс, Теннісон, Стендаль, Бальзак, Ліст, Ваґнер, Теккерей, Байрон, Кітс — усі вони колись тут мешкали. Я живу в так званому «англійському гетто», де зупинялися на відпочинок усі ці вишукані аристократи під час свого великого європейського турне. Один лондонський туристичний клуб навіть назвався «Товариство дилетантів». Уявити тільки — вони позиціонувались як дилетанти. О, її величність безсоромність!

Я минаю П’яцца дель Пополо з величною аркою, вирізьбленою Берніні на честь історичного візиту королеви Швеції Христини. Вона була однією з тих історичних постатей, які за своїм впливом і харизмою нагадують нейтронну бомбу. Ось як моя подруга Софі змалювала свою велику королеву: вона добре їздила верхи, полювала, мала гарну освіту, прийняла католицизм, що спричинило страшенний скандал. Дехто навіть стверджував, що насправді вона була чоловіком або щонайменше лесбійкою. Носила штани, брала участь в археологічних розкопках, колекціонувала твори мистецтва і відмовилася залишати по собі спадкоємця. Поруч із аркою стоїть церква, куди ви можете запросто ввійти і безкоштовно помилуватися двома картинами Караваджо, на яких зображено мучеництво святого Петра і навернення святого Павла (той був сповнений такої благодаті, що впав у священному екстазі на коліна, і навіть його кінь не міг оговтатися). Від цих двох картин Караваджо мені завжди на очі навертаються сльози, і я втішаю себе фрескою на іншому боці церкви — там зображено найщасливіше, найбезтурботніше, найусміхненіше у цілому Римі дитятко Ісусик.

Потім іду на південь. Минаю палац Боргезе, будинок, що прихистив багато відомих мешканців, зокрема, Поліну, скандальну сестру Наполеона, яка утримувала там численних коханців і полюбляла використовувати тіла своїх покоївок як підставку для ніг. Коли читаєш таку інформацію в туристичному путівнику по Риму, то спершу виникає думка — я щось не так зрозуміла, але, панове, все так і є. Поліна любила також, щоб до купелі її на руках заносив «гігантський негр».

Потім я прогулююся берегами великої, болотистої і такої сільської на вигляд річки Тибр — аж до однойменного острова. Він є моїм найулюбленішим тихим місцем у Римі. Цей острів завжди асоціюється зі зціленням. У 291 році до н. е. після епідемії чуми на острові звели храм Ескулапа. У часи Середньовіччя тут була лічниця, збудована гуртом монахів, що звалися Фатебенефрателлі (приблизно це можна перекласти як брати-добродійники).

Переходжу на протилежний бік річки у напрямку Трастевере — тієї дільниці, де мешкають істинні римляни — трударі, які побудували всі пам’ятники на другому боці Тибру. Я замовляю