Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Ніч над Чорним Ліском була густою, мов смола, лише слабке світло зірок пробивалося крізь гілки кривих дерев. Повітря пахло вологою землею й страхом — запахом, який Келен відчував, хоч і не мав плоті, щоб дихати. Він і Сорен рухалися швидко, використовуючи заклинання “Крок Вітру” — “Ventus Passus” — щоб перетнути два дні шляху за кілька годин. Келен ішов попереду, його мантія гойдалася, а ілюзорне обличчя, створене заклинанням “Visus Fallacia,” виглядало спокійним, але очниці під ілюзією палали блакитним сяйвом, що видавало його гнів. Сорен, чий скелет був захований зачаклованими обладунками, йшов позаду, невидимий завдяки заклинанню “Плащ Тіні” — “Umbra Velum,” яке Келен наклав перед виходом із бібліотеки. Меч Тіней у руці Сорена мерехтів, готовий до бою.

Табір работорговців з’явився перед ними, коли вони вийшли на галявину. Дерев’яні клітки, оббиті іржавими ґратами, стояли в ряд, оточені смолоскипами, що кидали тремтливе світло. Охоронці — кремезні чоловіки в шкіряних обладунках — грілися біля вогнища, їхній сміх різав повітря. Келен відчув, як його кістки тремтять від огиди. Він знав, що Сорен за його спиною, невидимий, але готовий ударити за першим сигналом. Карта, скопійована магією в таверні, привела їх точно до мети, і тепер залишалося лише зіграти свою роль.

Келен ступив уперед, його ілюзорне обличчя склалося в холодну посмішку. Один із охоронців, із бородою, заплетеною в коси, підвівся, тримаючи спис.
— Хто ти? — гарикнув він. — Чого треба?

Келен зупинився, його голос, створений артефактом, звучав упевнено й невимушено:
— Я від Бальдара. Чув, у Горана є… особливий товар. Хочу подивитися.

Охоронець примружився, але ім’я Бальдара подіяло. Він кивнув і махнув рукою, запрошуючи Келена до табору.
— Від Бальдара, кажеш? Гаразд, проходь. Горан буде радий клієнту.

Келен ледве стримав сміх, що підступив до його кісток. Ці люди, які так легко повірили його брехні, не здогадувалися, що їхній кінець уже близько. Він відчував присутність Сорена за спиною — невидимого, але такого близького, що Келен міг уявити зелене сяйво його очниць. Вони увійшли в табір, і охоронець повів Келена до кліток. Те, що він побачив, змусило його кістки затремтіти від люті.

У клітках, тісних і брудних, сиділи раби — ельфи, гноми, кілька орків. Але найгірше — діти й жінки, чиї очі, повні сліз, благали про допомогу. Ельфійська дівчинка, не старша за десять років, притиснулася до ґрат, її тонкі пальці тремтіли. “Допоможи… будь ласка…” — прошепотіла вона, і Келен відчув, як бажання перерізати всіх работорговців росте в ньому, наче вогонь. Його ілюзорне обличчя залишалося спокійним, але очниці під ілюзією спалахнули червоним, і він міцніше стиснув посох, щоб стриматися. Жінка-гномка, із синцями на обличчі, дивилася на нього з надією, шепочучи: “Пощади…” Келен зрозумів, що не може зволікати.

Охоронець, не помічаючи його гніву, усміхнувся, показуючи гнилі зуби.
— Гарний товар, еге ж? Ці ельфи — для втіхи, м’які, як шовк. Діти підростуть — будуть працювати. А гномки… витривалі, ха! Зараз усе це переїде до підвалу, там безпечніше. Хочеш екскурсію? Горан сам покаже.

Келен кивнув, його голос був холодним, як сталь:
— Веди. Я хочу побачити все.

Охоронець махнув рукою, і ще один чоловік — худий, із масною бородою — приєднався, щоб супроводжувати Келена. Вони повели його до дерев’яної будівлі в центрі табору, де сходи вели до підвалу. Келен ішов, відчуваючи, як Сорен рухається за ним, невидимий, його Меч Тіней готовий до удару. Кожен крок наближав работорговців до їхньої долі, і Келен уявляв, як клітки відкриваються, а раби — вільні. Його гнів змішувався з рішучістю: час рабства сплинув, і він із Сореном зроблять це реальністю.

Вони зупинилися перед важкими дверима підвалу, і худий чоловік постукав, промовляючи:
— Горан! Клієнт від Бальдара!

Двері зі скрипом відчинилися, і Келен відчув, як його кістки гудять від передчуття. Сорен був поруч, магія маскування тримала його в тіні, але Келен знав: за мить вони вдарять. Рабство закінчиться сьогодні, і кров работорговців стане першим кроком до його королівства.

Двері підвалу зі скрипом відчинилися, відкриваючи темний спуск, звідки тягнуло вогкістю й страхом. Світло смолоскипів із табору ледве досягало сходів, і Келен відчув, як його кістки гудять від передчуття. Його ілюзорне обличчя, створене заклинанням “Visus Fallacia,” залишалося спокійним, але очниці під ілюзією палали червоним, відображаючи гнів, що кипів усередині. Сорен, невидимий завдяки заклинанню “Плащ Тіні,” стояв за його спиною, і Келен відчував його присутність — напружену, готову до удару. Худий чоловік із масною бородою, що супроводжував його, усміхнувся, указуючи на сходи.
— Горан у підвалі, покаже найкращий товар. Ходімо, пане від Бальдара.

Келен кивнув, його голос був холодним і контрольованим:
— Веди.

Але в його голові вже визрівав план. Удар буде, але не зараз. Клітки на поверхні — лише частина цього пекла. Десь є інші табори, інші раби, і Келен не міг дозволити, щоб інформація про них загубилася в хаосі бою. Йому потрібні були імена, місця, карти — усе, що могло викрити мережу работорговців. Він згадав слова Зарґота: “Люди хитрі, їхні договори — пастки.” Ці люди були частиною більшої системи, і Келен мав її знищити. Він торкнувся посоха, прихованого під мантією, і подумки зв’язався з Сореном через магію, що з’єднувала їх після заклинання “Ossium Surgere.” Його голос, беззвучний для інших, пролунав у свідомості Сорена:
— Сорене, чекай мого сигналу. Потім переріж усіх на поверхні. Знайди карти, листи, будь-що, що вкаже на інші табори. Я звільню тих, хто в підвалі.

Сорен відповів так само подумки, його голос був різким, як лезо:
— Зрозумів, мій королю. Їхня кров поллється.

Келен спускався сходами, слідуючи за худим чоловіком. Охоронець із косами в бороді залишився на поверхні, і Келен знав, що Сорен стежить за ним. Підвал був просторим, але задушливим, із низькою стелею й кам’яними стінами, що сочилися вологою. Смолоскипи на стінах кидали тремтливе світло, відкриваючи нові клітки — менші, тісніші, переповнені рабами. Ельфи, гноми, кілька орків сиділи, притиснувшись один до одного, їхні очі блищали страхом і відчаєм. У кутку плакала ельфійська жінка, тримаючи на руках дитину, чиє обличчя було вкрите брудом. Келен відчув, як його гнів переростає в щось більше — палаючу рішучість, що змушувала руни на його посоху гудіти.