BooksUkraine.com » Сучасна проза » Гра на багатьох барабанчиках 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

138
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Гра на багатьох барабанчиках" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 90
Перейти на сторінку:
палиць, гілок, виберу місце. Але коли починаю працювати, кожна дія виявляється нескінченною, є мандрівкою у якийсь незнаний мені раніше простір, виносить мене до інших чинностей, дрібніших, делікатніших, ледь помітних; несе мене до інших думок, часом дивних, часом же таких простих, що аж — здавалось би — не надаються до думання. Отож, кожна дія складається з нескінченної кількости інших, дрібніших дій, і вони теж є нескінченними. До того ж, вони утворюють мережу, котра діє, як точний розклад руху — організовує пересадки, змінює маршрути й керунки. Похід на пляж за колодою стає мимовільним відкриттям гирла струмка, роздумами над поєднанням двох типів води. Потреба зв’язати дві палички приносить відкриття твердих, волокнистих трав і пробуджує мрії про сівбу, про хліби. Голод, який виростає з цього образу, схиляє до полову, але виловлюю не риб, а плаский камінь, який тепер буде моїм столом; а як є стіл, то народжується потреба в сидінні… Дні потонули в хаотичних діях. Я приростав до острова, як гриб до кори дерева. Можливо, як і він, я світився у темряві якимось білим, відбитим від неба світлом.

Іноді, особливо коли я дивився в море, мені ще траплялося думати про себе, себе самого; мої думки все ще були заповнені мною, були від першої особи. Але вже у цій першоособовій думці мене було два — той, який побивався, і той, над яким побивалися. Бачачи це несподіване роздвоєння, я робився третім: ким є той, котрий побивається, і той, над ким цей другий побивається? І з неспокоєм помічав у собі якийсь страшний простір, що складався з роздумів, з думок, з образів, з емоцій. Простір, дірявий, як сито — усе крізь нього звідкись кудись протікало, з’являлося на мить і одразу пропадало. Велика, каламутна, розбурхана річка, яка плине без початку і без кінця, галаслива, гнівна.

Ви запитаєте, навіщо я Вам усе так докладно розповідаю? Чому не переходжу одразу до суті справи, до того дня, коли з’явився пустий, на перший погляд, човен? Чому я описую палички і заходи сонця, і свою недвижність, і свої думки, які губляться? Чому я гадаю, що Вам це буде цікаво? Бо я впевнений, що кожна найдрібніша подія мала своє безкінечно важливе місце у всьому цьому ланцюзі випробувань. Лише там, на острові, у його стерильності я помітив цей факт — кожна хвилина є на вагу світу.

Я неустанно мандрував, без хвилини відпочинку, викреслюючи спіральні кола, які накладалися одне на одне. Я вийшов до гирла лазурного потічка і тоді засумував за обома озерцями нагорі, але море не відпускало мене. Бо що ж би сталося, якби я втратив його з очей? Я залишився би замкнений на цьому острові, схований, похоронений живцем. Море давало мені надію. Я повинен був обходити острів, як уві сні. Щоденно пробуджуватись для цього патрулювання, наче це моя професія.

Перехід за блакитний потічок відкрив переді мною інший бік острова — більш плаский, з узбіччями, що поросли оливками й фіговими гаями. Я втішився. Раптом я усвідомив, що вже оцінюю врожай — величезний. Я вилаяв себе за цю думку — поки він дозріє, я ж бо вже буду деінде. Бо зелені фіґи дозрівали. Я вивчав їхні м'які зелені нутрощі, пробував кінчиком язика. І знову — обдумував техніку висушування на сонці, ніби усе ж знав свій час і розтягав його в неймовірне майбутнє. Я обмацував тверді, покриті сріблястим нальотом оливки. Їхня гіркота здивувала мене.

Під час цих кулінарних екскурсій я раптом звернув увагу, що гаї оточені камінними шанцями, правильними, насипаними, без сумніву, людськими руками. Вони утворювали нерівні огорожі, і я здогадався, що колись тут могли випасати овець або кіз. Серце в мене забилося сильніше — я, властиво, й не знав, чому — чи то з радости, чи від розчарування. Я повернувся в курінь, але вже не міг віднайти того спокою, коли вірив, що острів належить тільки мені. Можливо, тут жив якийсь самотній пастух-пустельник. Була якась хата, горів якийсь вогонь, якийсь дим здіймався в небо. Правильні шанці були звичайним написом, як оті, що вирізають у парках на деревах: «Я тут був».

Ті стоки, так, то мусили бути рештки виноградників — кущі, мабуть, колись посадили рівненько, під лінійку; тепер, однак, уже не можна було помітити в хаосі карликових кущиків ніякого порядку. Більшість із них перетворилася в покручені, чорні кийки, всохлі багато років тому. Тераси, які круто сходили до моря, втратили свою виразність, уподібнилися до природного узбіччя, камінні шанці заросли бур’яном, дикими ожинами і виглядали немов обплетені звоєм дрібного колючого дроту. Я ішов уздовж цих природних огорож, намагаючись не чинити жодного галасу. Це було важко, бо сухі гілочки, мертві крихкі стеблини тріскали під ногами. Я подумав про вогонь — що він пожер би все узбіччя за кілька хвилин.

З того бушу виходила якась дорога, залишки дороги, а може, просто місце від старого струмка — смуга в міру рівної землі, що ішла впоперек узбіччя. Тепер я ішов її серединою зовсім тихо, але зате залишав після себе сліди в пилюці кольору охри. Це теж бентежило — наче я ішов сам за собою.

Дорога скінчилася так само, як і почалася. Я стояв на маленькому плоскогір’ї площею кілька квадратних метрів, порослому жмутиками гострої трави. Переді мною лежав плаский камінь, оточений іншими. Він нагадував невеличкий стіл, а камені навколо нього — незручні сидіння. Тут же під каменем була заглибина, яка могла бути тільки пересохлим джерелом, а довкола нього стояли рештки напівкруглої огорожі. Я торкнувся долонею розігрітої, шерхкої поверхні каменя і вже хотів сісти на ньому, коли побачив вирізані там знаки. Якийсь час дивився на них, не розуміючи. І лиш потім до мене дійшло, що я бачу письмо — і відсмикнув руку.

Цей напис, перша річ, яку, без сумніву, зробили людські руки, налякав мене. Я водив по ньому пальцем, зовсім не розуміючи його значення, і зі зростаючим страхом передчував, що опинився далі, ніж я думав, десь біля берегів Африки — письмо було екзотичним, ієрогліфічним.

Я відсунув рукою

1 ... 21 22 23 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра на багатьох барабанчиках"