Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

сам факт окремого уряду Карпатської України треба уважати дуже позитивним явищем. Ще 8 жовтня зійшлися обидві Народні Ради (українська й москвофільська), щоб вибрати перший автономний уряд Закарпаття, що й сталося о 7-ій год. вечора, коли на балькон Крайового уряду в Ужгороді вийшов А. Бродій, щоб оголосити народові рішення. Хоча Бродій не був запорукою дійсної незалежности Закарпаття, але присутні прийняли проголошення окремого уряду для Закарпаття з виявом радости. Довго не прийшлося чекати, як, неначе з-під землі, появилося кілька синьожовтих прапорів і великий похід вирушив вулицями столиці з піснями й патріотичними кличами. Це прямо приголомшило кілька десятків присутніх москвофілів, що остовпіло стояли біля Крайового Уряду, але ще більше чехів, жидів та мадярів.

Маніфестація пройшла попри Народний Дім, “Просвіти”, з бальконів яких промовляли її представники. Одушевлення перейшло у віру в українську перемогу, що яскраво зарисовувалася на горизонті.

Цілий день 9 жовтня велися телефонічні розмови з Прагою про затвердження уряду для Закарпаття. Прага зволікала, вишукуючи різні причини. Нарешті, наступного дня, 10 жовтня, всі члени уряду полетіли у Прагу. Ввечорі празьке радіо передало, що ЧСР перетворилася у федерацію трьох держав: чехів, словаків і українців. Невимовна радість охопила населення Закарпаття. Проте уряду ще не затверджено, бо деякі чеські партії не хотіли мати в уряді українців. Як згодом виявилося, Сталін особисто звернувся до чеського уряду, щоб українцям Закарпаття не дати ніяких політичних і національних прав.

Тоді 11 жовтня Делегація Української Народної Ради потелефонувала до Празького уряду у справі затвердження уряду для Закарпаття, бо, якщо до 2-ої год. по обіді цього не зробить, Народна Рада домагатиметься повороту номінованих членів уряду, іншими словами, перервання розмов. Це вплинуло на празький уряд, бо в 4-ій год. по полудні з'явився над Ужгородом літак із членами Закарпатського уряду.

Радісним демонстраціям не було кінця. З балькону Народного Дому промовляв представник У.Н.Оборони: Сповнилася до сьогодні тільки мала частина нашої мрії. Для українського народу мусить бути чисто українська влада! Хай живе Незалежна Українська Держава. Маніфестанти з небувалим ентузіязмом розійшлися, щоб взятися до ще активнішої праці й боротьби, бо з півдня і з півночі налягали на кордон молодої української держави чорні хмари мадярських і польських терористичних банд.

Прийшов нарешті той час, коли наше молоде покоління, виховане в українському соборницькому дусі, могло прийти до слова, але не лише до слова, але й закотити рукави й братися до фактичного державного будівництва своєї держави. Наша молодь була об'єднана в організації Пласт, але велика її частина, будучи членами “Юнацтва” ОУН, що були по цілому Закарпатті, не сиділа безчинно, але взялася з великим ентузіязмом до праці. Найкраще вона себе проявила в “Карпатській Січі”. Не буду тут подавати імен осіб, які визначилися, бо їх багато, згадаю тільки тих, що згинули в боротьбі за Батьківщину, ставши символом великої відваги, самопосвяти та геройства: О. Блистів, Федір Тацинець, М. Киштулинець, Д. Бандусяк, І. Кедюлич, В. Кузьмик, І. Рогач, М. Габода, І. Ірлявський і багато, багато інших.

З ліва до права: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець.

Далеко важливішим для Польщі було питання спільних мадярсько-польських кордонів ніж зворот польських земель від Чехо-Словаччини з 80,000 поляками. Польська дипломатія працювала над тими справами вже від закінчення Мюнхенської конференції. Донедавна поляки з мадярами не мали майже нічого спільного, але з розвалом Чехо-Словаччини, ситуація цілковито змінилася. Вся урядова польська преса одногоголосно домагалася прилучення Закарпаття до Мадярщини. На початку, ще до Мюнхенської конференції поляки домагалися злуки Закарпаття з Мадярщиною, мотивуючи це тим, що на Закарпатті є большевицькі бази, які творять велику небезпеку для Европи. Та після зміни політичного курсу в Чехо-Словаччині, цього вже не можна було твердити, тому поляки мусіли подавати дійсну причину, а вона - українська небезпека - творення Піємонту для української державности. Львівський часопис “Вєк Нови”, з 11 жовтня, 1938 року, подав: “У мадярських домаганнях до Чехо-Словаччини є одна річ великої політичної ваги - це Підкарпатська Русь. Ця країна має ключеву позицію в середній і східній Европі. Польський Шлеськ годі й порівнювати з нею. Ця країна означала для чехів сполуку з СССР. У випадку розвалу його й постання української держави, чехи зробили б негайний зворот у своїй національній політиці, перевівши українізацію Русі. Замість до Москви, чеські шляхи вели б до Києва. Наша Галичина опинилась би тоді поміж двома вогнями”!

“Коли сьогодні українці висувають домагання на самовизначення Русі, коли вони говорять про незалежність, чи хоча б про автономію, - хоч ці вимоги зі становища українців логічні, то польський інтерес мусить тут поставити тверде ні!”.[51]

Проти цієї шаленої польської пропаганди, українська партія УНДО, 12 жовтня 1938 року сильно запротестувала. В протесті УНДО читаємо: “Карпатська Україна прилучилася до Чехо-Словаччини не в наслідок програної війни, але добровільно під умовою широкої самоуправи. Тепер, коли самоуправа здійснюється, нема причини відділяти Закарпаття від ЧСР. “Для нас, українців, жиючих в польській державі не може бути байдужа доля Закарпаття. Ідея спільного польсько-мадярського кордону противиться засадам самовизначення народів. На підставі цього морального права Польща дістала назад польські землі з ЧСР зі своїми 80,000 польського населення, але вона заперечує це саме право для Закарпаття. Тому УНДО противиться кожній концепції, яка не признає Закарпаттю право на самовизначення”.[52]

У відповідь на протест УНДО “Газета Польська”, розглядаючи настрої українців у Галичині, пише таке: “Зрозуміла річ, що зміни в ЧСР, що недавно заіснували, мають вплив на думання і почування українського народу. Тому, що переважаюча частина українського народу карається під большевицьким пануванням, в інтересі українців Галичини є скріпити Польщу, Мадярщину й Румунію в боротьбі з большевизмом. А до цього належить і справа спільного кордону польсько-мадярського. Українці й поляки мали б зі становища політичного реалізму, цю концепцію підтримати. Абстрагуючи те, що від українців, громадян польської держави, очікується, що вони разом з усім населенням підтримають закордонну політику польської держави”.