Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Уже йдемо? — Ед із жалем озирається навкруги. — Так, маєш рацію, ми повинні. Ми самі цього хочемо.

Ми що, вже розуміємо одне одного без слів? Я боюсь навіть думати про таке. Їхні сексуальні фантазії доведуть мене до сказу.

— Гадаю, це не надовго. — Луїс задумливо дивиться на мене. — Але ми змінюємося. Вас це не лякає?

— Чомусь ні. Та й вибору не маємо, це просто відбувається — і квит. Мабуть, усе буде гаразд. Сподіваюся, хвости в нас не виростуть. А передусім нам треба хоча б трохи зорієнтуватися в просторі, — я беру свій наплічник. — А також бажано вполювати щось їстівне, бо консерви варто поберегти.

— Слушно. Давай, Еде, закінчуй голитися й ходімо.

— Ненавиджу заростати щетиною. Ще кілька хвилин, будь ласка.

Іноді кілька хвилин вирішують усе на світі, але зараз не той випадок. Хай голиться. А я тим часом трохи побавлюся з кицькою. Он як вона підставляє мені черево й шию, хороша киця, любесенька дівчинка… То це і є дарунок Та-Іньї? Він мені подобається. Я тепер зовсім не боюся великих котів, і це чудово!

Ми йдемо вгору, на перевал. Чомусь іти так легко, і наче я вже була тут, бачила все це — колись. Я вже не сумніваюсь, дійду чи ні. Точно знаю, що дійду. Ліс рідшає, дорога стає кам'янистою, та це нічого. Ми майже біля мети. А спускатися вниз буде ще легше.

— Он там, гляньте, — Луїс показує на північ. — Десь кілометрів за сорок є шосе. Ми порівняно недалеко від цивілізації.

— Тим краще. Гадаю, по той літак уже вислали пошукову партію. — Ед наївний страшенно. — Ми можемо почути про це по телевізору.

— Аміґо, якщо я говорю «цивілізація», то маю на увазі якесь селище, де ми купимо мулів і наймемо провідника. У найкращому випадку там є радіо, якщо дуже поталанить, то десь кілометрів за сто знайдеться й телефон. А от нарватися на людей Педро, або на партизанів, або на війська президента означає для нас одне: смерть, досить мученицьку, бо ті молодці абсолютно нічим між собою не відрізняються — окрім роботодавця. А найгірше доведеться нашій дівчинці, бо ті тварюки шаленіють від блондинок. Власне, я теж, але мені виховання не дозволяє зробити те, що зроблять з нею вони. Ти цього хочеш?

— То що нам робити?

— Ми просуватимемось так тихо, як тільки зможемо. І живими їм не дамося. Якщо нас візьмуть, то хтось із нас має пристрелити Торі.

— Ти що, здурів?

— Я згодна. Еде, він має рацію. Краще одразу, ніж після… того.

— Ви обоє божевільні.

— Хай так, але це суті справи не міняє. — Луїс притискає мене до себе. — Та ми зробимо все, аби до цього не дійшло.

Далі йдемо мовчки, думаючи кожен про своє. Я згадую тітку Розу. Мені кортить побачити її, притиснутись обличчям до її теплих грудей, відчути знайомий запах «Шанель № 5». Вона завжди користувалася тільки цими парфумами, і навіть тепер, коли має змогу купувати інші, все одно… Ми мусимо дійти. Ми повинні.

— Моя рана загоїлась. — Ед здивовано мацає себе. — Торі, ти бачила?

— Я й забула! Неймовірно. Луїсе, твоя теж затяглась?

—І сліду немає. Я й забув про неї. Але тепер мене вже ніщо не дивує. Привиди, землетруси, легенди, що насправді виявляються чистісінькими науковими фактами, невідомо звідки взяті татуювання, свійські пуми… Чого ще чекати? Може, почнемо літати? Це було б чудово.

— Неймовірно.

— Хай так, але про це знаємо лише ми троє. Так воно й має лишитися — між нами. Згода?

— Я розповім тітці Розі, та більше нікому. — Я не можу не розказати їй, вони повинні зрозуміти. Тітка Роза має знати.

— Хто така тітка Роза? — Луїс допитливо дивиться на мене. — Розкажи нам, Торі.

— Так цього не розкажеш. Тітка Роза виростила мене. Її брат, дядько Давид, був якийсь час черговим чоловіком моєї матері. Потім він помер, матуся здиміла, і тітка Роза взяла мене до себе, причому розшукала мене в притулку — я там прожила майже рік, доки вона мене знайшла. Я не була донькою дядька Давида, я не знаю, хто мій батько, цього й матуся, мабуть, до ладу не знала, а свої підозри тримала при собі. Але тітка Роза мене забрала. Мені тоді було шість років. Відтоді ми з нею — сім'я. А коли з'явилась можливість, вона втекла до Штатів і мене забрала, хоч могла й покинути. Вона зробила для мене більше, ніж для декого роблять батьки. Уся рідня їй казала: ти ж єврейка, вийди заміж, народи своїх дітей. Тітка боялася, що я відчую себе покинутою, то так і не одружилася. Усе життя мені присвятила. Казала: ти розумна, гарна, в тебе все вийде… Мені важко довелось у Штатах, але тітка примирила мене зі світом. Раніше мені кортіло знищити його повністю, а тепер десь так відсотків на вісімдесят.

— Тоді це свята жінка, бо в тебе жахливий характер. — Луїс регоче. — Я жартую, не ображайся. Колись розкажеш нам про країну, з якої ти приїхала.

— Колись…

Я її майже не пам'ятаю. Якось не вели мене туди дороги. Там лишився будинок, у якому ми мешкали, — триповерховий цегляний будинок, де розташована квартира тітки Рози, куди вона мене привела після притулку. Я пам'ятала тоді тільки будинок, де жила з матір'ю, — гуртожиток, у якому день і ніч смерділо кислим борщем і блювотинням, тинялися якісь однакові чоловіки в однакових стоптаних капцях, з однаковими волохатими товстими животами поверх однакових старих спортивних штанів, розтягнутих на колінах, зі слабкими резинками. Я пам'ятаю, як ховалася під сходами, коли до матері приходили гості. У квартирі ж тітки Рози нічим не смерділо, меблі відсвічували блискучими лакованими поверхнями й було піаніно. На круглому столі стояв телевізор, а в другій кімнаті на ліжку лежали платтячка і великий ведмедик. І тоді ввечері тітка Роза вперше заспівала мені колискову про Лемеле, а я думала, що нізащо б не купила замість черешень місяць, хай би мати хоч сто років чекала.

А надворі на мене чекала Наташка. Смаглява, худа, в червоному оксамитовому платтячку, вона пантрувала під під'їздом, аж доки я вийшла. І вона сказала:

— Ти тут житимеш?

— Так, мабуть.

Я не знала ще тоді, що цей двір стане моїм королівством, я не знала ще про те, що мені доведеться покинути його колись — оці клени,