Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

що так гарно цвітуть навесні, і тополі, що пряно пахнуть під дощем, і білий цегляний будинок… І її, Наташку. Я ще нічого тоді не знала, але відчувала, що змінююся. Що мені вже не хочеться когось ударити. А раніше хотілося, завжди — аби комусь іншому теж було боляче, як мені. Щоб хтось інший зрозумів, як воно, коли боляче.

Я стільки років старалася забути, як золотяться на сонці жоржини, жовті-жовті… Тітка Роза мала дачу — хатку в селі, куди возила мене влітку. Вона не визнавала організованого відпочинку, думка про те, що табір нагадає мені про дитячий будинок, жахала її, і вона кидала свій магазин, брала відпустку і везла мене в село, де шуміла акація перед хатою. І жоржини золотими очима позирали на мене. Я не знала тоді, що настане час — і я ніколи не побачу більше, як сідає сонце за Бородаївський пагорб, як суне додому череда, як уранці прокидається трава, як сріблиться на вітрі акація… Я вже забула про все це. Я старалася забути.

— Ти сумна, Торі? — Луїс зазирає мені в очі. — Що тобі, мала?

Нічого. Просто мені здається, що я забула щось важливе і тому перервався мій зв'язок зі світом. Я вже колись була така, я вже чула колись голоси трави й дерев, я відчувала потоки вітрів і хмар — руками, серцем, а потім забула і змінилася. І тепер я наче повертаюсь назад, і щось важливе повертається до моєї душі, про яку я вже теж не згадувала багато років.

— Ні, все гаразд. Просто згадала.

— Що згадала?

— Так не розкажеш. Може, якось потім.

Я пам'ятаю, як ходила до школи: великий жовтий будинок, паркетні підлоги й двері, двері, багато дверей. І вчителі — різні люди, й учні — ще більш різні, але я не була чужою між ними. Не настільки чужою. Я не знала, що на-стане час — і я постараюся забути про них, бо пам'ятати буде боляче… Людина мусить мати місце, де вона почувалась би своєю, а я була чужою скрізь — надто довго. І бажання вдарити когось з'явилося в мене знову. Я боялася, що тітка Роза дізнається про це. Але вона й так знала і страшенно переймалася цим. Та справу було зроблено, Рубікон перейдено. Зрештою, і в цьому були свої позитивні сторони. Щоправда, зараз не згадаю, які саме.

— Дивіться, що то?

Ед першим набачив його. Ми вже далеко від місця нашої ночівлі, нічні події здаються нам фантастичними, та ми знаємо, що все було насправді. А тепер Ед набачив щось, схоже на селище аборигенів, і я маю надію, що нас іще не помітили.

Серед дерев визирають валькові халупки, вкриті жмутками сухого листя. Технологія скрізь однакова, просто десь це снопи сіна, десь — очерету, а тут, схоже, пальмове гілля. Нема з чого дивуватися. Он ходять жінки, вдягнуті в якісь яскраві строкаті сукні, бігають дітлахи. Треба подивитися тихенько, що там. Луїс штовхає мене на землю, в зарості папороті. От як вкусить мене павук абощо, буде тоді номер!

Між будиночками щось відбувається. Чоловіки у формі, озброєні автоматами, висипали з вантажівки, яка щойно під'їхала. Оце так, із вогню та в полум'я.

— Що там таке?

— Або партизани, або урядові війська, але в будь-якому разі це погано. Гадаю, буде різанина і ґвалт.

— Чому?

— Тому що це — місцева традиція. А якщо серйозно, то так не поясниш, але вір мені, все це дуже погано.

— Для нас погано? — Ед просто страхополох та егоїст.

— Ні, нас швидше за все не помітять, а от люди в селищі наберуться лиха. Дай Боже, аби хоч дітлахів не займали, але це слабка надія, тут не прийнято рахувати роки того, в кого стріляєш.

— І ми не можемо ніяк зарадити?

— А як ти цьому зарадиш? Он, дивись, уже хатку підпалили, скоро все за димом піде. Тут повсякчас таке відбувається. Хтозна, кому не догодили ті люди в селищі. Може, не схотіли вирощувати коку. Може, хтось із них попався серед партизанів. Та причин безліч, а суть одна. Ти куди, Торі?!

Я мовчки зводжусь і йду вперед. Я їх, негідників, по одному перестріляю. Скрізь одне й те саме. Я й в Африці надивилася на таке донесхочу. Розшарпані дітлахи, зґвалтовані і вбиті жінки, чоловіки з відрубаними чи відірваними кінцівками… Найгірша тварюка на землі — це людина. І зараз саме та хвилина, коли я збираюся розпочати невеличкий геноцид для окремо взятих негідників. Адже колись треба починати? То чому не зараз? Я завжди хотіла знищити людство, то зараз і почну.

— Стій, мала, ти що, збожеволіла?!

Я не збожеволіла. Просто я не можу далі терпіти цього. Не можу й не хочу. Я й так терпіла надто довго, спостерігаючи, що коять люди один з одним. Я не свята, і мій терпець не безмежний, і оце зараз він урвався з оглушливим тріском. Світ став чітким і зрозумілим, я чую звуки й відчуваю запахи — так, як ніколи раніше. Я чую, як голосять жінки, чую тріскіт дахів, що палають. Я ненавиджу все це, завжди ненавиділа, й мені набридло миритися з цим, набридло — і квит. Хай я нічого не зміню в світовому масштабі, але принаймні спробую щось змінити для окремо взятої групи людей, і начхати мені на все, я страшенно, неймовірно люта!

— Стій!

Переді мною виростає молодик у формі. Такій самій, як і на тих, що в селищі. Мені цього досить для вироку. Я не даю йому часу на подих. Одним рухом я вириваю йому горло. Чудово, я й не знала, що вмію так.

6

— О, чорт! — це Ед коментує. — Нічого собі?! Торі, та чекай!

Ні. Не буду я чекати. Я чую, як б'ється серце іншого супостата, він десь недалеко, я відчуваю його присутність. Я стріляю в неясну постать і за мить ховаюся в заростях. Зараз я доберусь до машини — і висаджу її в повітря, а потім по одному переб'ю цю потолоч. Їх тут небагато, десятків зо два. Набагато менше, ніж у мене набоїв.

Я не знаю, що зі мною, але світ став неймовірно чітким і яскравим. Я бачу кожен листок, кожну павутинку, все так ясно та гармонійно, і я теж у цьому візерунку потрібна, я відчуваю себе частиною загальної картини світу. От зараз припиниться плач і зойки, бо я знищу причину їх. Луїс стовбичить у мене за спиною, мені