Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

відчули себе панами і скористалися з цієї вільної перерви, щоб рухатись, як їм заманеться. Як розумні раби, вони дали злодіям нагоду обікрасти одного з найбагатших капіталістів Франції, найспритнішого з тих, кого нарешті почали досить енергійно називати “біржевими хижаками”. Нарешті, опанувавши становище, під впливом цікавості, яку кожний може помітити в домашніх тварин, вони зупинилися на якомусь роздоріжжі — перед іншими кіньми, звичайно, сказавши їм кінською мовою: “Чиї ви? Що робите? Чи щасливо живете?” — Коли коляска зупинилася, барон прокинувся зі своєї дрімоти. Йому спочатку здалося, що він усе ще в парку свого колеги; потім його вразило небесне видіння, що застукало його несподівано, без звичайної його зброї — розрахунку. Місяць світив так яскраво, що можна було б прочитати все, що завгодно, навіть вечірню газету. Серед лісової тиші, в цьому ясному освітленні, барон побачив самотню жінку, яка, увіходячи в найману карету, подивилася на дивне видовище — заснулу коляску. Коли барон Нюсінжен побачив цього ангела, його немов осяяло внутрішнім світлом. Помітивши, що на неї захоплено дивляться, молода жінка боязким жестом спустила вуаль. Гайдук хрипко крикнув; значення цього крику, очевидно, було зрозуміле для кучера, бо карета помчала стрілою.

Старий банкір відчув жахливе хвилювання: кров, відлинувши від ніг, несла вогонь у голову, голова надсилала полум’я в серце; горло стискалося. Нещасний злякався розладу травлення, але, не зважаючи на цю найсерйознішу небезпеку, підвівся на ноги.

— Галопом! — повдур, що спить! — крикнув він, — сто франків, коли наздоженеш цю карету!

Слова “сто франків” збудили кучера; лакей, безумовно, почув їх крізь сон. Барон повторив наказ, кучер пустив своїх коней галопом, і йому пощастило наздогнати біля Тройської застави карету, дещо схожу на ту, в якій Нюсінжен бачив божественну незнайому; але в цій кареті насправді сидів, пишаючись, головний прикажчик якоїсь багатої крамниці зі “статечною жінкою” з вулиці Вів’єн.

Ця помилка приголомшила барона.

— Якпи я фсяв Шорша (це значить — Жоржа) самість тебе, ширний турень, він, бевна річ, найшов пи цю шінку, — сказав він кучерові, поки митники оглядали карету.

— Е, пане барон, сам диявол, здається, сидів ззаду у вигляді гайдука; він і підсунув мені цю карету замість своєї.

— Тіафол не існує, — сказав барон.

Баронові де Нюсінжену в той час було — як сам він казав — шістдесят років, до жінок він зробився цілком байдужий, тим більше до власної дружини. Він похвалявся, що ніколи не знав кохання, яке доводить до дурниць. Він вважав за щастя, що розквитався з жінками, з яких, казав він, не соромлячись, жодна, хай би вона була подібною до ангела, не варта своєї ціни, навіть коли вона віддається задарма. Казали, що він такий пересичений, що вже не купує за якихось дві тисячі на місяць приємність бути обдуреним. Сидячи в своїй ложі в Опері, він холодними очима дивився на кордебалет. Ніхто вже не переморгувався з ним із цього небезпечного рою підстаркуватих дівчат і молоденьких бабусь — добірного цвіту паризьких розваг. Барон купив свого часу все, пізнав усе — природну любов, фальшиву любов із самолюбства, любов ради пристойності та чванства, любов-смакування, любов статечну й подружню, любов ексцентричну, — все, крім справжньої любові. Ця любов раптом впала на нього, немов орел на свою добич, так само, як вона впала колись на Генца[33], довіреного його світлості князя Меттерніха. Відомі ті дурощі, які вчинив цей старий дипломат ради Фанні Ельслер, що її репетиції цікавили його значно більше, ніж європейські інтереси. Жінка, яка тільки що збурила цю залізну касу, що звалась Нюсінженом, з’явилась перед ним, як одна з жінок, що не мають собі рівних в цілому поколінні. Невідомо, чи були коханка Тиціана, Леонардова Монна Ліза, Рафаелева Форнаріна такі ж самі прекрасні, як божественна Естер, у якій найдосвідченіший погляд найспостережливішого парижанина не ніг би помітити й знаку куртизанки. Найбільше вразило барона те благородство й велич, які в найвищій мірі були властиві Естер — цій любленій, оточеній, розкошами й коханням жінці. Щасливе кохання — це для жінок наче коронування: всі вони стають тоді гордими, немов імператриці. Барон протягом тижня щоночі їздив у Венсенський ліс, потім в Булонський, потім у Віль д’Авре, потім в Медонський, нарешті по всіх околицях Парижа, проте, не міг зустріти Естер. Божественне єврейське обличчя, яке він називав “піплійним обличчям”, завжди стояло перед його очима. У кінці другого тижня він утратив апетит. Дельфіна де Нюсінжен і дочка її Августа, яку баронеса почала вивозити в світ, спочатку не помітили зміни в бароні. Мати й дочка бачили пана де Нюсінжена тільки вранці за сніданком і ввечері за обідом, якщо вони всі разом обідали дома, що траплялось тільки тоді, коли Дельфіна приймала гостей. Але через два місяці барон, охоплений гарячкою нетерпіння, в стані, подібному до нудьги за батьківщиною, збентежений безсиллям мільйонів, змарнів і здавався таким тяжко хворим, що Дельфіна потай сподівалась стати вдовою. Вона досить лицемірно почала жаліти свого чоловіка й примусила дочку сидіти дома. Вона засипала чоловіка запитаннями; він відповідав так, як англійці під час спліну: не відповідав майже нічого. Дельфіна де Нюсінжен влаштовувала щонеділі званий обід. Вона обрала цей день, помітивши, що у вищому світі ніхто не їздив у неділю в театр, і цей день залишався вільним. Через наплив купецтва й міщанства, неділя в Парижі майже такий самий дурний день, як він нудний у Лондоні. Отже, Дельфіна запросила на обід уславленого Десплена, щоб можна було порадитися з ним всупереч бажанню хворого, бо Нюсінжен запевняв, що почуває себе прекрасно. Келлер, Растіньяк, де Марсе, дю Тільє, всі друзі дому дали зрозуміти баронесі, що такий чоловік, як Нюсінжен, не повинен померти несподівано; його величезні справи вимагали заходів обачності, треба було точно знати, що робити. Ці пани були запрошені на обід так само, як і граф де Гондревіль, тесть Франсуа Келлера, кавалер д’Еспар, де Люпо, доктор Б’яншон, улюблений учень Десплена, Боденор з дружиною, граф і графиня де Монкорне, Блонде, мадемуазель де Туш і Конті, і нарешті Люсьєн де Рюбампре, до якого Растіньяк зберігав протягом п’яти років найпалкішу дружбу, але “з наказу”, кажучи мовою офіційних оголошень.

— Оцього ми легко не позбудемось, — сказав Блонде Растіньякові, побачивши Люсьєна, що входив до вітальні, — гарного, як ніколи, чарівно одягненого.

— Краще зробити з нього друга,