Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

з Індії, — але я присягаюся, що й гадки не маю, що ми того вечора збиралися знайти. Ваш свідок каже, що бачив, як ми о пів на дванадцяту з вершини Ґейнезвіл прямували до Великого Кипарисового Болота. Це, либонь, правда, але про це у мене не збереглося чітких спогадів. Картина, що запала в мою душу, стосується єдиного епізоду, а тоді уже мало б бути далеко за північ, бо серпик старого місяця високо завис у захмареному небі.

Те місце було цвинтарем, настільки давнім, що я тремтів від розмаїтих знаків незліченних років. То був глибокий сирий видолинок, порослий високою травою, мохом і дивними повзучими рослинами, сповнений якогось смороду, що його моя дивна уява абсурдно порівняла з гнилим камінням. Скрізь виднілися ознаки занепаду і пустки, і мені не давала спокою думка, що ми з Ворреном є першими живими істотами, які вторглися у смертельне мовчання століть. Над краєм долини потьмарений серпик старого місяця прозирав крізь ядучі випари, які, здавалося, зринали із незнаних катакомб, і в його слабкому сяйві я розгледів зловісні обриси стародавніх плит, урн, кенотафів[31] і мавзолейних фасадів; пощерблених, порослих мохом, поплямованих вільгістю, частково прихованих у буйному розмаїтті хворобливої рослинності. Моє перше враження від власної присутності в цьому некрополі склалося тоді, коли ми з Ворреном, кинувши на землю речі, які ми, здається, несли, зупинилися перед якоюсь напівзруйнованою гробницею. Я оце пригадав, що у мене був із собою електричний ліхтар і дві лопати, а мій супутник ніс такий самий ліхтар і портативний телефонний апарат. Ми не перемовилися жодним словом, бо, здавалося, і місце, і завдання були нам знайомі; не гаючи часу, ми схопили лопати і почали зчищати з плаского стародавнього надгробка траву, плющ і нанесену землю. Розчистивши усе поховання, яке складалося з трьох величезних гранітних плит, ми трохи відійшли назад, щоб побачити увесь мавзолей; Воррен же, здавалося, подумки щось підраховував. Тоді він повернувся до гробниці і замість важеля послуговуючись лопатою, спробував трохи підняти плиту, яка лежала найближче до кам’яної руїни, що свого часу була пам’ятником. Йому це не вдалося, тож він попросив мене допомогти. Нарешті спільними зусиллями ми зрушили камінь, підняли його і перевернули набік.

Під плитою відкрився чорний отвір, з якого на нас вдарило таким нудотним духом міазмів, що ми, нажахані, відсахнулися. Втім, через деякий час ми знову наблизилися до ями і виявили, що випари уже не такі нестерпні. Наші ліхтарі розсіяли темряву над горішніми кам’яними східцями, які ніби сочилися гидотним гноєм земних глибин, і освітили вологі стіни, на яких проступала селітра. І лише тут мені пригадуються перші слова, коли Воррен після тривалої мовчанки заговорив до мене своїм м’яким тенором, голосом навдивовижу спокійним, як для цього жахливого довкілля.

— Вибач, але мені доведеться попросити тебе зостатися на поверхні, — сказав він, — адже було б злочином дозволити будь-кому з такими слабкими нервами, як у тебе, спуститися вниз. Ти не можеш уявити, навіть з того, що ти прочитав і що я тобі розповів, тих речей, які мені доведеться побачити і здійснити. Це жахлива робота, Картере, і я сумніваюся, що, не маючи сталевих нервів, можна крізь це пройти, не втративши життя або глузду. Я не хочу тебе образити, і, Бог мені свідок, я був би радий, якби ти пішов зі мною; але відповідальність за це лежить цілком на мені, тож через твої слабкі нерви я не можу тебе взяти із собою, назустріч смерті чи божевіллю. Кажу тобі, ти навіть уявити не можеш, що там насправді! Але я обіцяю про кожен свій крок повідомляти тобі телефоном — ти ж бачиш, що тут досить дроту, щоб спуститися до центру Землі і повернутися назад!

У мене в голові все ще звучать ці спокійно сказані слова, і я й досі пам’ятаю, як протестував. Я відчайдушно прагнув супроводжувати свого друга у глибини гробниці, але він був затятим і непохитним. Він навіть пригрозив, що коли я й далі наполягатиму, то він полишить нашу експедицію, і ця погроза подіяла, бо тільки у нього був ключ до чогось. Це я ще можу пригадати, а от чим було це щось, яке ми шукали, уже не скажу. Зрештою, узявши з мене слово, що я вчиню так, як він просить, Воррен опустив дріт униз і відкалібрував прилади. На його прохання я взяв один з апаратів і всівся на старому вицвілому надгробку біля відкритого лазу. Він потиснув мою руку, закинув на плече котушку і зник у непроглядному мороці склепу. Якусь хвилину я ще бачив світло його ліхтаря і чув шурхіт дроту, який за ним стелився, але невдовзі світло раптово зникло, ніби його поглинув якийсь поворот на сходах, чи не швидше затихли і звуки. Я був сам, проте мав зв’язок із глибинами завдяки магічному дротові, обмотка якого зеленаво відсвічувала у променях надщербленого місяця.

У самотному мовчанні потворного і спустошеного міста мертвих мій мозок породжував найдикіші фантазії та ілюзії, а гротескні гробниці і камені, здавалося, набули відразливих, напівживих тіл. У найтемніших закутках порослої лозами улоговини нишпорили розпливчасті тіні і переплітались у якійсь блюзнірській процесії, що сунула повз портали склепів, які рядами гнили у схилі пагорба; тіні, які не міг висвітити цей блідий, пильний надщерблений місяць. Я постійно позирав на годинник, освітлюючи його циферблат електричним ліхтарем, і нетерпляче дослухався до приймача телефону, але не чув нічогісінько понад п’ятнадцять хвилин. Тоді з апарата почулося тихе клацання, і я упівголоса покликав свого друга. Хай яким збудженим я був, а все ж не сподівався почути слів, які долинули з того жахливого сховку, сказаних тоном набагато нервознішим і схвильованішим, аніж я будь-коли чув від Гарлі Воррена. Він, який нещодавно так спокійно залишив мене, зараз промовляв з-під землі тремтливим шепотом, промовистішим за найгучніший крик:

— Боже! Якби ж ти бачив те, що бачу я!

Я не міг відповісти. Безмовний, я міг лише чекати. Тоді знову залунав напівбожевільний голос:

— Картере, це жахливо — катастрофічно — неймовірно!

Цього разу голос мене не підвів, і я вигукнув у передавач цілий потік запитань, які мене переповнювали. Нажаханий, я продовжував повторювати:

— Воррене, що там? Що там?

Ще раз пробився голос мого друга, у ньому так само вчувався страх, але тепер із домішкою відчаю:

— Я не можу сказати, Картере! Це поза межами людської свідомості — я не наважуюсь тобі сказати — ніхто не може пізнати таке і вижити. Великий Боже! Я ніколи не уявляв ТАКОГО!

І знову тиша, у якій відлунювали тільки мої сповнені переляку й цікавості запитання. А тоді знову пронизаний диким переляком голос Воррена:

— Картере! Заради Бога, поклади назад плиту і тікай звідси, доки можеш! Швидко! Облиш усе і забирайся геть — це твій єдиний шанс! Роби, як я кажу, і не чекай пояснень!

Я чув його, але міг хіба що повторювати власні безглузді запитання. Довкола мене були лише могили, темрява і тіні; піді мною ж — неосяжна людською уявою небезпека. Але мій друг був у більшій небезпеці, аніж я, і, попри страх, я відчув обурення від того, що він вважає мене здатним покинути його за таких обставин. У слухавці клацнуло кілька разів, а після паузи — безпорадний крик Воррена:

— Змивайся! Заради Бога, поклади плиту на місце і вали звідси, Картере!

Щось у хлоп’ячому сленгові мого безперечно нажаханого компаньйона вивело мене зі стану розгубленості. Я прийняв рішення