Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Доки король і його придворні бенкетували в палаці, позираючи на головну страву, яка чекала їх на золотих тарелях, інші святкували там, де доведеться. У вежі великого храму бенкетували жерці, а в павільйонах веселилися принци поближніх земель. Верховний жрець Ґнай-Ка’ першим побачив тіні, що спускалися з надщербленого місяця на озеро, і пекельно зелений туман, що здіймався з озера назустріч місяцю, огортаючи зловісною млою вежі і куполи приреченого Сарната. Потім і всі інші угледіли, як над озером танцюють вогні і як сіра скеля Акуріон, яка раніше височіла над озерною гладінню біля берега, тепер майже сховалась під водою. Незрозумілий страх швидко ширився, тож принци Іларнека і далекого Рокола зібрали свої намети і павільйони і квапливо вирушили за річку Ай, хоч навряд чи й усвідомлювали причину свого відходу.

Тоді, близько опівночі, всі бронзові брами Сарната розчахнулися навстіж і вихлюпнули назовні юрби божевільних людей, які вкрили рівнину, так що, нажахані, всі заїжджі принци і мандрівники розбіглись. Обличчя цих людей були позначені печаттю народженого з нестерпного жаху безумства, а з їхніх язиків злітали настільки жахливі слова, що нікому зі слухачів навіть не спало на гадку вимагати доказів. Люди, в очах яких світився дикий переляк, репетували про те, що трапилося в королівській бенкетній залі, крізь вікна якої тепер було не розрізнити постатей Нарґіз-Гея, його вельмож і рабів, а тільки орду неземних зелених безголосих істот з виряченими очима, товстими відвислими губами і нашорошеними вухами; істот, що моторошно танцювали, тримаючи у лапах золоті тарелі, інкрустовані рубінами і діамантами, і на кожній тарелі палав дикий вогонь. А принци і мандрівці, тікаючи з приреченого міста Сарнат на конях, верблюдах і слонах, озиралися на огорнуте імлою озеро і бачили, як поринає під воду сіра скеля Акуріон.

Через усю країну Мнар та поближні землі ширились чутки про тих, хто втік із Сарната, і каравани більше не торували шляхів до проклятого міста з його дорогоцінними металами. Минуло багато часу, перш ніж мандрівники знову прийшли туди — лише хоробрі і спраглі пригод юнаки з далекої Фалони наважились на таку дорогу; вони мали солом’яного кольору волосся і блакитні очі і не належали до племен, що населяли землю Мнару. Ці хлопці дісталися до озера, щоб поглянути на Сарнат, але знайшли там тільки широке спокійне плесо і сіру скелю Акуріон, яка високо здіймалася над його поверхнею біля берега, але не побачили там дива світу і гордості всього людства. Там, де раніше височіли стіни трьохсот ліктів заввишки, а вежі — ще вище, зараз лежав лише багнистий берег, а де колись мешкали п’ятдесят мільйонів людей, зараз плазували хіба що гидотні зелені тритони. Не збереглися навіть шахти дорогоцінних металів, бо Фатум спіткав Сарнат.

Але вони побачили напівпохованого в очереті дивного кам’яного ідола кольору морської хвилі; той, укритий водоростями, давній божок був вирізьблений у подобі Бокруґа, великого тритона. Того ідола припровадили у верховний храм Іларнека, де відтоді і довіку у світлі надщербленого місяця поклонялися йому люди у всій країні Мнар. 

Свiдчення Рендольфа Картера

Я повторюю вам, панове, що ваше судовище позбавлене сенсу. Якщо хочете, тримайте мене тут хоч вічно; ув’язніть чи засудіть до страти, якщо вам потрібна жертва для того, щоб живити фантом, який ви називаєте правосуддям, але я не зможу сказати більше, ніж уже сказав. Усе, що я зміг згадати, я вже розповів вам, як на сповіді. Нічого не перекрутив і не приховав, а якщо дещо і залишилось неясним, то причиною цьому лише темна хмара, що огорнула мій мозок, — хмара жахів незрозумілої природи які оповили мене.

Укотре повторюю — я не знаю, що трапилося з Гарлі Ворреном; утім, гадаю — власне, сподіваюся, — що його спіткало умиротворене забуття, якщо де-небудь існує така благословенна річ. Так, це правда, що впродовж останніх п’яти років я був його щирим другом, а ще партнером і безпосереднім учасником його дослідів у галузі непізнаного. Я не заперечую, хоч пам’ять моя зараз уже слабка і на неї не можна покладатися, що отой ваш свідок міг бачити нас разом, за його словами, на вершині Ґейнезвіл, звідки ми тієї жахливої ночі о пів на дванадцяту прямували до Великого Кипарисового Болота. Ми несли електричні ліхтарі, лопати і змотану котушку дроту з прикріпленим приладдям, це правда, я можу навіть додати, що у єдиній страхітливій сцені, яка навіки закарбувалась у моїй пам’яті, всі ці речі відіграли свою роль. Але про те, що трапилось опісля, і про те, чому наступного ранку мене знайшли на краю болота самого і приголомшеного, я (повторюю ще раз) не знаю нічого, окрім того, про що вже не раз вам розповідав. Ви кажете, що на болоті чи біля нього немає нічого, що могло б хоча б якось пояснити той страхітливий випадок. Я повторюю, що не знаю нічого, окрім того, що бачив на власні очі. Хай би то було видиво чи страшний сон — а я сподіваюся, що то було видиво чи страшний сон, — усе ж мій мозок приховує спогади про те, що відбулося у ті жахливі години, коли ми зникли з поля зору інших людей. І те, чому Гарлі Воррен не повернувся — сам чи у подобі примари, чи чогось безіменного, описати що я негоден, — лише він сам і міг би пояснити.

Як я вже розповідав раніше, я був знайомий з дивними студіями Гарлі Воррена, і до певної міри теж ними займався. З його розлогої колекції дивних рідкісних книг про заборонені речі я прочитав усі, що були написані добре знаними мені мовами; але це мізер порівняно з тими книжками, які були написані незрозумілими мені мовами. Більшість, здається, були арабською, але та дияволонатхненна книга, що привела нас до кінця, — книга, яку він забрав геть із цього світу у своїй кишені, — була написана літерами, подібних яким я ще ніколи й ніде не бачив. Воррен нізащо не погоджувався розповісти мені, про що ця книга. Стосовно природи наших дослідів — чи маю я знову повторювати, що я далекий від повного розуміння? Ця моя нетямущість зараз видається мені милосердям, бо його наукові досліди були жахливі, і я віддавався їм радше з удаваним ентузіазмом, аніж з непідробною цікавістю. Воррен завжди гнітив мене, а іноді я його боявся. Пригадую, як я здригнувся від виразу його обличчя у ніч перед тим жахливим випадком, коли ми без угаву обговорювали його теорію: чому деякі трупи ніколи не розкладаються, а тисячоліттями лежать у своїх могилах, непідвладні тліну. Але зараз я його не боюся, бо, підозрюю, він спізнав жахи за межами мого розуміння. Тепер я боюся за нього.

Ще раз повторю, що я не маю цілковитого уявлення про нашу мету тієї ночі. Звісно, вона була якось пов’язана з тією давньою книжкою, яку Воррен приніс із собою, — тією давньою книжкою, написаною незрозумілими літерами, яку він за місяць перед тим отримав