Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

до нього. Вона тремтіла і притягувала його до себе щоразу, коли він відсувався, наче не хотіла, щоб вони вдвох займали на дивані більше місця, ніж одна людина. І ось до них вийшов цей чоловік, якого описували в одній газетній статті так: «середнього зросту, міцної статури, смаглявий, статечний, галантний і скромний, небалакучий, не сміється багато, неквапливий у словах, кмітливий, з чудовою пам’яттю, поважний і доброзичливий, а коли говорить, то підкорює серця». Він був у гаптованій золотом абаї, а на голові мав вишиту білою ниткою легеньку скуфію. Мати підштовхнула Фаріда, щоб він підвівся разом з нею і привітався. Чоловік, якого називали «вчений Юсеф», тримав руку на голові Фаріда весь час, поки говорив з його матір’ю. Його другу руку тримала мати, а він розпитував її про неї та про дітей, а потім запросив Фаріда пройти з ним у бібліотеку. Мати стояла і дивилася, як її син, цей маленький чоловік, іде за руку з родичем, а той заводить його перед собою і зачиняє за ними двері. Попри дощову погоду, яскраві промені сонця проникали крізь штори високого вікна й освітлювали на полицях шаф книги з золотими титулами, витисненими на обкладинках. Щойно Фарід зайшов у кімнату, світло засліпило його і не дало побачити ряди чорних і червоних книг, які сягали стелі і про які він думав з того дня, уявляючи, що всередині кожної з них сплять різнокольорові карлики й танцюють джини.

Це усамітнення не тривало довго: уже через чверть години вчений Юсеф відчинив двері й покликав матір Фаріда, яка попрохала сина посидіти на дивані та почекати. Хлопець пригадував, що вони залишалися в кімнаті довго, мати вийшла з неї з червоними щоками, а за нею вийшов Юсеф із конвертом у руці, який він запечатав, провівши язиком по його краю. Він віддав їй конверт і провів їх до дверей, приязно всміхаючись. Хлопець запитав матір, що в конверті, але вона проігнорувала питання. Він запитав знову — вона мовчала, він утретє закинув їй цей м’яч — вона все одно не відповіла на подачу.

У таксі настала черга матері запитати його, що відбулося між ними, і Фарід не став відповідати їй тією ж потайливістю і розповів, що, як тільки вони зайшли до кімнати, Юсеф одразу почав шукати книжку і повторювати рядок з вірша:

Я згадував тебе в аз-Загрі, тужив за тобою,

Аж ось розвиднівся небокрай, і земля засяяла.

А Фарід продовжив:

Занедужав легіт,

Наче поспівчував мені і заслаб від жалю.

Він розповів їй, як здивувався цьому Юсеф. Той покинув шукати книжку і запитав хлопця, чи розуміє він значення слів «занедужав легіт» і причину «жалю», на що Фарід відповів правильно, і Юсеф вражено подивився на нього. Мати обійняла його, поцілувала в чоло і, не маючи сил стримати гордість, прошепотіла у вухо:

— Ти такий, як твій батько! Ох і любитимуть тебе жінки!

Але вона не розповіла йому, що гроші в конверті, які дав їй Юсеф Абу Шаар, призначені для оплати його навчання, і це вдруге він дав їй гроші після смерті чоловіка. Цього разу він захотів познайомитися з хлопцем, і коли пересвідчився в його таланті, то допомагав йому до самої своєї смерті. Коли він помер, Фарід уже був у випускному класі школи. Він склав елегію, яку прочитав на похороні Юсефа, де був присутній ректор та багато викладачів з Американського університету. І там, у баптистській церкві Христа, син Халіма Абу Шаара збагнув, що цей його начебто родич був християнином-євангелістом, а не маронітом, як вони.

17

Абдельхамід аль-Хальвані не був поступливою людиною і все життя переходив з однієї друкарні в іншу. У день, коли його звільнили з «Американської друкарні», він попросив директора, преподобного Тімоті Гарріса, дозволити забрати свої особисті речі. Він приніс білу міткалеву торбинку, склав у неї п’ять повних наборів оздоблених літер у початковій формі від аліфа до я, а також набори «басмали»[11], виконані різними почерками та з різними візерунками, й орнаменти для оздоблення берегів сторінок. Він найняв носильника, навантажив три дерев’яні ящики йому на спину і пішов попереду нього, показуючи шлях до будинку. Дружина зуміла заповнити ними пусте місце на кухні, праворуч від раковини, і почала розставляти на них слоїки з варенням, прянощі, сіль та керамічні горщики з карликовою опунцією. Абдельхамід запхав білу торбину ногою під ліжко далі від очей. Десятиліттями ніхто не цікавився, що в тих дерев’яних коробках. Він також не переніс їх із собою до друкарні єзуїтів, які поспішали дати йому роботу щоразу, коли він і Фуад Карам сварилися.

Серце Абдельхаміда протягнуло недовго: він помер сидячи, навіть не встигнувши зняти феску з голови, після нападу сильного кашлю, саме коли розкладав літери для набору нового видання богослужбової книги. Він поділив сторінку на дві половини: справа червоним кольором набирався текст сирійською мовою, а зліва переклад арабською був чорний, — як просив маронітський архієпископ Августин Мубарак. Мустафа аль-Хальвані успадкував будинок, і закриті коробки лишалися частиною інтер’єру родинної кухні, доки про їхнє існування через більш ніж вісімдесят років не згадав онук Аніс. Якраз тоді родина Карамів переробила останнє підвальне приміщення під стайнею на музей устаткування для професії, яку вони переймали з покоління в покоління. Аніс привіз коробки на таксі на згадку про дідуся, щоб додати їх до колекції друкарських верстатів і традиційних інструментів у музеї. Вони залишалися там, доки один з робітників випадково не впустив коробку. Вона відкрилась, і те, що було в ній, розсипалося по підлозі. Аж два дні Аніс досліджував уміст коробок і уявляв шаленство свого дідуся Абдельхаміда, який створив так давно те, що інші марно намагалися створити вже після нього. Він вирізьбив і вилив повний набір літер з усім оздобленням, з усіма додатковими деталями шрифту «сулюс» — короля серед шрифтів арабської мови, безперечної її окраси.

Аніс склав набір і забув про нього знову. Він не згадував про набір до того дня, коли Флер підійшла до нього і покликала його «месьє Аніс», показуючи на горішній поверх. Мадам Персефона очікувала на нього, сидячи серед своїх розкритих книжок, що лежали розворотом униз, і тримала в руці червоний зошит, сторінки якого весь час неуважно гортала.

Вона прямо запитала його без вступу:

— Ти можеш надрукувати для мене один примірник цієї книги?

Аніс знав, що їй важко читати арабською.

— Це для моєї подруги, яка мріє її видати.