Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

Мел заховала й позбулася багатьох речей, аби тільки не повертатися до спогадів. Хіба могла знати, що це аж ніяк не допоможе? Лише погіршить…

— Ти жила кілька років зі звинуваченнями. Я знаю, хоч ти ніколи і не казала цього мені у вічі. Знаю, Мел…

— Навіщо ти говориш про це саме зараз?

— Бо смерть Лізи — моя провина. Бо ніякі дні народження, увага, подарунки — не впливали на наші стосунки. Я боявся робити боляче, тому кожного разу замовкав. Хоча треба було обговорити це дуже давно. Ми втратили стільки часу… І, я не хочу, щоб ти знову витрачала час. Розлучимося!

— Боже, який ти дурний, — схлипнула Мел, змахуючи сльози й всміхаючись. — Я ніколи тебе не залишу! Так, я жила з цією думкою, Томасе. І я ненавиділа тебе за це… і себе ненавиділа… Але та новина про аварію, та машина, що наче копія твоєї, дала мені шанс переосмислити все. Я в одну мить зрозуміла, що справді не можу втратити ще й тебе! Я не зможу… не впораюся сама із життям. Ти потрібний мені, Томасе, тому що я слабка та виснажена, тому що я егоїстична та зламана.

— Зламаний тут зараз я, — пожартував, торкаючись її долоні. — Ходи до мене…

Мелісса встала й обережно обійняла за плечі, цілуючи вологі щоки. Вона ніколи не бачила, як Том плаче. Не знала, що робити, тому просто прошепотіла:

— Я люблю тебе, Томасе Фостере. Люблю і ніколи не залишу. Як не проси…

— І я тебе люблю! Вибач, що тоді злякався та втік від проблем. Вибач, що залишив тебе наодинці з болем.

— І ти мені пробач, що відмовилася від усього, у тому числі й від допомоги та нашого кохання. Ми мали пережити це удвох…

У палату без стуку зайшла Кімберлі. Повідомила, що на Меліссу чекають у кабінеті головлікаря. Коли Мел підвелася й поцілувала Тома, медсестра підійшла до нього, аби зробити укол знеболювального та перевірити стан. Зупинившись на порозі, озирнулася на чоловіка, всміхнулася й на мить затримала погляд на Кім. Дівчина дбайливо торкалася до нього та щось тихо говорила, ніби заспокоюючи.

— Усе буде добре, ідіть! — звернулася Кімберлі, помітивши, як вона дивилася на Тома. — Я подбаю, поки вас не буде.

— Гаразд. Дякую, — видихнула й зачинила двері.

Попри все, що сталося, Мелісса нарешті відчула спокій. Так, вона не знала, що буде далі з Томасом, не знала, чи вдасться розв'язати всі проблеми на роботі. Не знала, але була впевнена — вони впораються. Як могли побороти всі негаразди, які з'являлися за десять років шлюбу, так і тепер. Адже вони разом, як колись. Одне ціле. Нехай і з уламками, тріщинами та сколами… Ніщо більше не змусить її сумніватися в коханні до чоловіка. Образи, що ятрили серце, більше не мають влади над нею. То був нещасний випадок… Том не винний… І крапка.

Підходячи до кабінету Білла Моргана, головлікаря, Мел видихнула та зібралася із залишками сил.

— Дозвольте? — постукала й одразу увійшла.

Морган, подивившись на неї з-під спущених на ніс окулярів, відклав папери та вказав на стілець перед столом.

— Як ваш чоловік? — схрестив пальці, відхилившись спиною на крісло.

— У свідомості.

— Це добре, — кивнув, наче думаючи про щось зовсім інше. — Я ознайомився з інформацією, яку ви мені надали разом з адвокатом містером Мозлі. І хотів подякувати, що звернулися напряму до мене.

Мел хмикнула, посміхаючись, але промовчала.

— Кримінальне провадження гарантоване… — потер чоло, обличчя мало втомлений вигляд. — Я можу, лише з поваги до вас, відкласти початок цього процесу. Поки ви не будете готові свідчити в суді. Адже він неодмінно відбудеться.

— Не треба нічого відкладати. Я готова.

— Впевнені? — примружив очі, вдивляючись.

— Цілком.

— Що ж… Можу тільки позаздрити вашій впевненості, адже сам я вже знесилений. Утім, потрібно кілька днів…

— Як бажаєте, докторе Морган. Але не затягуйте час, я все одно доведу цю справу до кінця.

— Не сумніваюся, — сумно всміхнуся й, насупившись, додав: — Вибачте. Шкода, що так усе обернулося.

— Вибачаю.

Мел розсмішив вираз обличчя головлікаря. Мабуть, не очікував такої відповіді. Однак рішення покарати винних за її зіпсоване життя та репутацію було непохитне.