Читати книгу - "#Галябезголови"

Консуматенко не помічав вітру. Стояв біля автівки, ледь стримуючи лють, спостерігав за дівчиною: під деревом на узбіччі голими руками рила у мерзлій землі ямку, а те мертве падло, для якого вона пальці калічила, лежало у салоні, у кривавому блювотинні, бо ним і закінчилося котяче життя. «Таки харконув мені кіт у душу! — злився Консуматенко. — Спеціально попсував салон! Помстився, козлина!»

Дівчина закінчила рити яму, дістала кота з автівки, понесла в останню путь.

— Чуєш! — гукнув Юрко дівчині. — Кидай вже його та поїдемо! Відвезу тебе.

— Куди?

— Куди тобі треба, туди й відвезу.

— Мені нікуди не треба, — поклала кота в яму. Вже почала засипати землею, та Консуматенко раптом підскочив, вхопив дівчину за руку: зачекай!

— Ошийник з нього зніми! — сказав, хоч і сам не розумів, нащо те робить.

— Не треба.

— Треба! Він же — домашній. Хтось шукає його. Можна розмістити у соціальних мережах фото ошийника, пошукати хазяїв.

Головою захитала:

— Ні! Ні... Я цим не займатимуся.

— Я займуся! — збрехав. Зняв таки з кота ошийник, і тільки тепер усвідомив, чому так вчинив: дуже вже розізлився, що кіт салон автівки кривавою юшкою заблював. Хотів відібрати у кота ще хоч щось, крім життя. Хоча б ошийник.

Запхнув ошийник у кишеню. Загорнув ямку землею.

Дівчина так і сиділа навпочіпки біля свіжої могилки, лиш підвела на Консуматенка блакитні мокрі очі.

— Ви — добра людина, — мовила.

Консуматенко скривився, наче лимонів повен рот.

— Таку фігню несеш, аж матюкатися хочеться! Що за маячня? — роздратувався, завівся. — З чого ти взяла, що я — добра людина?! І чому ти взагалі вирішила, що бути доброю людиною — то правильно і чесно?! Бо ти ж мене похвалити хотіла, так? Не образити ж?

— Ні. Не образити…

— Значить, похвалити?

— Так. Похвалити.

— Так я не зрадів! Навпаки! Для мене твоя похвала — як ляпас!

— Вибачте!

— Зараз трахну тебе прямо поряд із цією могилкою, оце і буде твоє вибачення.

— Я вам того не дозволю.

— Хіба?!

— Не дозволю, бо не хочу вам біди.

— Якої ще біди?!

— У мене ВІЛ.

— Що у тебе?!

— ВІЛ. Вірус імунодефіциту людини.

Консуматенко зиркнув на дівчину недовірливо та на кілька кроків відступив. Присів на повалене дерево у метрі від могилки, довго супився.

— Шльондра? — спитав врешті зі співчуттям.

Дівчина захитала головою: ні…

— А — де тоді?..

Плечима знизала: хтозна. Усміхнулася гірко.

— Я загадала: якщо Мурчика вилікую, то і сама житиму. Бо якщо поряд із тим, хто в біді, є хоч хтось один, то вже більше наснаги, віри більше, надії. І я придумала: буду з ним поряд, він одужає, і вже він буде поруч зі мною. Розумієте? А він… помер. І я теж скоро помру.

— Так ти забобонна?

Знову плечима знизала: хтозна.

— Я нині про себе знаю лише, що я — зовсім сама. Нікого поряд немає.

Консуматенко відчув, як співчуття розповзається по шкірі мурахами.

— А батьки? Друзі? Хлопець у тебе є?

— Не розпитуйте. Геть уже не хочу говорити. Ви собі їдьте.

Консуматенко насупився, зиркнув на дівчину.

— Я собі поїду, коли захочу! Теж мені командирша! Краще скажи, як тебе звати.

— Галя, — прошепотіла ледь чутно.

— А я… — Консуматенко вже відкрив рота, аби збрехати — він Тарас! Тарас Подоляк, та всередині щось перемкнуло, бо язик своє ляпнув.— Я — Юрко. І давай на «ти». Домовилися?

— Добре, — підвелася, дивилася на Консуматенка. — Їдь собі, Юрку. Дякую за все. І не ображайся, що назвала тебе доброю людиною.

— Вже забув!

— Добре…

— Знову тобі добре?! А що доброго? Досить нам уже тут стирчати! Ходімо в автівку, Галю. Треба хоч трохи салон відчистити від котячої агонії та вже їхати.

— Куди?

— Тобі не однаково?

— Не хочу туди, де люди.

— А що краще? Отут посеред лісу між містами зависнути? Поїхали, кажу! Де сподобається, там і вийдеш. Не триматиму.

Ніч вимела з траси не тільки людей, а й автівки. Ніщо не заважало навколишній темряві набиратися природної величі і могутності: шурхотіла гілками дерев, стогнала криками нічних птахів, кидала на асфальтівку торішнє листя з узбіч так нахабно, наче намірялася перекинути все, що наважиться з’явитися на шляху. «Міні-купер» тремтів від бокового вітру, та не здавався йому: кліпав жовтими фарами-оченятами, вперто просувався порожньою трасою в бік Чернігова.

Консуматенко тримав кермо, косував на дівчину: сиділа праворуч, на пасажирському сидінні, спустошено дивилася у нічну чорноту, та здавалося — сама наповнена безжальною невідворотною чорнотою і вже нічого не може з тим вдіяти, лише здатися і померти.

«Шкода її, — подумав. — Така ніби нормальна. Тварин любить…» Згадав кота, вир приголомшливих подій, які сталися з ним протягом лише одного дня п’ятого березня. Оце він набрався багатства! На все життя вистачить, якщо економити. Та економити не хотілося, тому вирішив — на пів життя вистачить, тобто років на… Задумався. А скільки то — половина його життя? Де точку відліку шукати? Може, є сенс спиратися на тривалість життя батьків-дідів? Якщо так, то жити Юркові не більше років шістдесяти. Віднімаємо ті двадцять шість років, що вже прожив. Лишається йому жити — тридцять чотири роки. Дідько, мало! «Та все ж більше, ніж дівчині!» — подумав злостиво.

Глянув на Галю, ніби вибачитися хотів, та несподівана думка змусила напружитися, насупити брови, бо перед очі Консуматенку — дід. Хитав головою роздратовано, наказував: «Віддай дівчині автівку! Магічна жабка їй життя врятує! Ти ж уже наївся аж через край! Хіба ні? Я ж казав тобі: щасливу жабку слід віддати тому, кому гірше за тебе! Так чому б не Галі?..»

— Ага! — так психонув, аж пробурмотів уголос. — Зараз! Сам так п’ятсот єврів з мене зідрав! Старий козел…

Галя не зважала: не ворухнулася, не повернула голови в бік водія. Сиділа каменем, лише очі — вологі…

Консуматенко вчепився у кермо, аби не виказати раптового гніву. Що за фігня? Чого це він має щасливу автівку комусь віддавати? Йому он теж мало жити лишилося! Багатства, яке у багажнику лежить, теж замало! Він його за рік витратить, аби закласти