Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Пагорби наче білі слони 

За долиною Ебро біліли довгі пагорби. По цей бік не було ні затінку, ні дерев — станція стояла на сонці, затиснута між двох колій. Попід самою стіною лежала гаряча тінь від будівлі, а відчинені двері бару затулили занавіскою з бамбукових паличок, яка відганяла мух. Надворі за столиком у затінку сидів американець із дівчиною. Було дуже спекотно, а експрес із Барселони мав прибути за сорок хвилин. Він зупинявся на станції на дві хвилини, а тоді їхав далі до Мадрида. 

— Що будемо пити? — запитала дівчина. 

Вона скинула капелюшка й поклала його на стіл. 

— Ну й спека, — сказав чоловік. 

— Випиймо пива. 

— Dos cervezas,[33] — мовив чоловік, обернувшись до занавіски. 

— Великі? — визирнула з дверей жінка. 

— Так. Два великі пива. 

Жінка принесла два кухлі пива й дві підставки. Поставила підставки й кухлі на стіл і глянула на чоловіка й дівчину. Дівчина дивилась на хвилясті пагорби. Вони біліли на сонці, а все довкола поруділо й висохло. 

— Схожі на білих слонів, — промовила вона. 

— Ніколи не бачив білих слонів, — чоловік хильнув пива. 

— Та ясно, де ж тобі їх бачити? 

— Все може бути, — відповів чоловік. — Те, що ти вважаєш, наче я не міг ніде їх бачити, ще нічого не доводить. 

Дівчина глянула на бамбукову занавіску. 

— На ній щось написано, — сказала вона. — Що це означає? 

— «Anis del Toro». Горілка. 

— Можемо її спробувати? 

— Агов! — гукнув чоловік у бік занавіски. 

З бару вийшла жінка. 

— З вас чотири реали. 

— Принесіть дві склянки Anis del Toro. 

— З водою? 

— Хочеш з водою? 

— Не знаю, — відповіла дівчина. — А так смачно? 

— Непогано. 

— То як — з водою? — запитала жінка. 

— Так, з водою. 

— На смак як лакриця, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл. 

— Тут усе таке. 

— Ага, — погодилась дівчина. — Усе як лакриця. Особливо те, на що ти так довго чекав, як‑от абсент. 

— Ой, перестань. 

— Ти перший почав, — мовила дівчина. — Раніше мені було весело. Я гарно проводила час. 

— Ну то спробуймо й тепер гарно проводити час. 

— Добре. Я й намагалася. Сказала, що пагорби схожі на білих слонів. Хіба не дотепно? 

— Дотепно. 

— Я хотіла скуштувати новий напій. Хіба ми не цим займаємось цілими днями — розглядаємо все довкола й куштуємо нові напої? 

— Напевно. 

Дівчина дивилась на пагорби. 

— Такі гарні, — промовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я просто подумала, що ті так само біліють крізь гілки дерев. 

— Вип’ємо ще? 

— Давай. 

Теплий вітерець колихнув бамбукову занавіску у бік їхнього столика. 

— Добре пиво, холодне, — сказав чоловік. 

— Дуже смачне, — відповіла дівчина. 

— Це ж простенька операція, Джиґ, — мовив чоловік. — Її й операцією важко назвати. 

Дівчина подивилась на землю, на яку спирались ніжки стола. 

— Ти навіть нічого не відчуєш, Джиґ, я знаю. Вони ж нічого не робитимуть. Тільки повітря пустять — і все. 

Дівчина мовчала. 

— Я піду з тобою й весь час буду коло тебе. Вони просто впустять повітря, а потім все піде так, як треба. 

— А що з нами буде далі? 

— Усе буде гаразд. Як і раніше. 

— Чому ти такий впевнений? 

— Бо це єдине, що не дає нам спокою. Єдине, що завдає нам нещастя. 

Дівчина подивилась на бамбукову занавіску, простягнула руку й ухопила дві палички. 

— І ти думаєш, що після цього все буде добре і ми знову станемо щасливі? 

— Я в цьому не сумніваюсь. Не бійся. Багато моїх знайомих таке робили. 

— Моїх теж, — сказала дівчина. — І після цього вони всі стали такі щасливі. 

— Що ж, — відповів чоловік, — не хочеш — не роби. Я б не змушував тебе, якби ти цього сама не хотіла. Але я знаю, що це робиться дуже просто. 

— Ти справді цього хочеш? 

— По-моєму, це найліпший вихід. Але я не змушуватиму тебе, якщо ти цього не хочеш. 

— А якщо я це зроблю, ти станеш щасливий? Усе буде так, як колись, і ти кохатимеш мене? 

— Я тебе й так кохаю. Ти ж знаєш. 

— Знаю. Але якщо я це зроблю, то все знову буде гаразд? І коли я скажу, що гори схожі на білих слонів, тобі це сподобається? 

— Дуже. Мені й зараз подобається, але я не можу про це думати. Ти ж знаєш: коли я хвилююсь, мені більше нічого не йде до голови. 

— А якщо я це зроблю, ти більше не хвилюватимешся? 

— Ні, бо це дуже просто. 

— Тоді я це зроблю. Мені байдуже, що зі мною буде. 

— Що ти таке кажеш? 

— Мені байдуже, що зі мною буде. 

— А мені ні. 

— Ну ясно. А мені байдуже. Я зроблю це, і потім усе буде добре. 

— Я не хочу, щоб ти йшла на це з таким настроєм. 

Дівчина встала й пішла у кінець перона. По той бік уздовж берегів Ебро простягалися поля й росли дерева. Далеко за річкою височіли гори. Над полем промайнула тінь від хмари, за деревами виднілася річка. 

— Усе це могло бути наше, — промовила вона. — Усе це могло бути наше, а ми з кожним днем самі відштовхуємо все це далі й далі від себе. 

— Що ти сказала? 

— Що все це могло бути наше. 

— Усе й так наше. 

— Ні, не наше. 

— Цілий світ наш. 

— Ні, не наш. 

— Ми можемо поїхати куди завгодно. 

— Ні, не можемо. Світ більше не наш. 

— Наш. 

— Не наш. І коли його від нас заберуть, ми його вже не вернемо. 

— Але ж його ніхто від нас поки не забрав. 

— От побачиш. 

— Ходи назад у затінок, — сказав чоловік. — Мені не подобається твій настрій. 

— Ніякий це не настрій, — відповіла дівчина. — Я це просто знаю. 

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш… 

— І те, що мені нашкодить, — додала дівчина. — Знаю. Вип’ємо ще пива? 

— Добре. Але зрозумій… 

— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, краще помовчимо? 

Вони сіли за столик — дівчина дивилась на пагорби на вигорілих землях по той бік долини, а чоловік дивився на неї і на столик. 

— Зрозумій, — повторив він, — я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш. Якщо це для тебе так важливо, я готовий піти на це. 

— А хіба для тебе це не важливо? Якось дамо раду. 

— Звісно, що важливо. Але мені не треба нікого, крім тебе. Я нікого більше не хочу. І знаю, що це дуже просто робиться. 

— Ну ясно, ти точно знаєш, що це дуже просто. 

— Можеш казати що завгодно, але я точно це знаю. 

— Можна тебе про щось попросити? 

— Проси все, що хочеш. 

— Я дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже прошу тебе замовкнути. 

Він нічого не відповів, перевівши погляд на валізи, що стояли біля