Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Її слід називати «Промисел», — виправив я та простягнув торбинку. — Не хочеш мигдалю в меду?

Амлія заперечно хитнула головою.

— Він дуже хороший, — запевнив я і спокусливо потрусив горішками в кукурудзяній торбинці.

Вона невпевнено простягнула руку й узяла один.

— Це черга на полудень? — запитав я, показавши рукою.

Дівчина мотнула головою.

— У нас іще є кілька хвилин, перш ніж можна буде бодай стати в чергу.

— Те, що нас змушують отак стояти, — абсурд, — поскаржився я. — Наче овець у загоні. Весь цей процес — марнування часу всіх учасників, та ще й ображає, — я помітив, як на обличчі Амлії промайнула тривога, й запитав: — Що таке?

— Ти просто трохи заголосно розмовляєш, — пояснила вона, роззираючись довкола.

— Я просто не боюся казати те, про що всі інші думають, — відповів я. — Вступний процес загалом доведено до неймо­вірного ідіотизму. Майстер Кілвін знає, на що я здатен. Елкса Дал також. Брандер не відрізняє мене від ями в землі. Чому він повинен мати рівнозначне право голосу в питанні плати за моє навчання?

Амлія знизала плечима, уникаючи мого погляду.

Я вгризся в черговий горішок і швидко виплюнув його на бруківку.

— Фе! — простягнув горіхи Амлії. — Тобі це нагадує на смак сливи?

Вона позирнула на мене з чимось схожим на огиду, а тоді її погляд сфокусувався позаду мене.

Повернувшись, я зобачив, як Емброуз іде подвір’ям у наш бік. Він, як завжди, мав гарний вигляд: одягнений у чисте біле лляне полотно, оксамит і парчу. На ньому був капелюх із високою білою пір’їною, і, побачивши її, я несподівано розізлився. Емброуз, як не дивно, був сам, без звичної компанії підлабузників і лакиз.

— Чудово, — промовив я, щойно він опинився досить близько, щоб почути. — Емброузе, твоя присутність — це какунець у формі вишеньки на гівняному торті процесу вступних співбесід.

Емброуз несподівано відповів усмішкою.

— Ах, Квоуте… Я теж радий тебе бачити.

— Бачив сьогодні одну з твоїх колишніх пасій, — продовжив я. — Вона намагалася дати собі раду з глибокою емоційною травмою — як я розумію, просто побачила тебе голяка.

Тут його лице трохи скисло, і я нахилився до Амлії й пере­йшов на театральний шепіт:

— Знаю з надійного джерела, що Емброуз не просто має дуже, дуже маленький член — він ще й збуджується лише у присутності дохлого пса, портрета герцога Ґібеанського й голого по пояс галерного барабанщика.

Личко Амлії заціпеніло.

Емброуз поглянув на неї.

— Тобі варто піти, — сказав лагідно. — Нащо тобі таке ­слухати?

Амлія мало не побігла геть.

— Визнаю: тут ти молодець, — сказав я, проводжаючи її поглядом. — Ніхто не вміє обернути жінку навтіки так, як ти, — зняв уявного капелюха. — Ти міг би давати уроки. Навчати такої дисципліни.

Емброуз застиг на місці, вдоволено киваючи й дивлячись на мене дивовижно власницьким поглядом.

— У цьому капелюсі ти схожий на любителя маленьких хлопчиків, — додав я. — І я хочу збити його з твоєї макітри, якщо ти не вшиєшся звідси, — поглянув на Емброуза. — До речі, як там рука?

— Наразі значно краще, — промовив він приємним тоном. Байдужливо потер руку, стоячи на місці й усміхаючись.

Я закинув до рота ще один горішок, відтак скривився, виплюнувши ще й його.

— У чім річ? — запитав Емброуз. — Не любиш слив?

А тоді, не чекаючи відповіді, повернувся й пішов геть. При цьому він усміхався.

Мій тодішній психічний стан чудово характеризує те, що я просто спантеличено провів Емброуза поглядом. Підняв ­торбинку до носа і глибоко вдихнув. Занюхав кукурудзяну оболонку, від якої відгонило пилом, мед і корицю. Жодного натяку на сливи чи мускатний горіх. І як тільки Емброуз міг знати?..

А тоді у мене в голові раптом усе зійшлося. Тим часом забомкав полуденний дзвін, і всі, хто мав жетони, схожі на мій, пішли до довгої черги, що вилася через увесь двір. Настав час для вступного іспиту.

Я стрімголов побіг із подвір’я.

***

Я несамовито загупав у двері, ледве дихаючи після бігу на третій поверх Стаєнь, і крикнув:

— Сіммоне! Відчини й поговори зі мною!

Уздовж коридору повідчинялися двері, і звідти повизирали студенти, яких зацікавив гамір. Одна з голів, що висунулися, належала Сіммонові. Його пісочне волосся було скуйовджене.

— Квоуте, — сказав він, — що ти робиш? Це ж навіть не мої двері.

Я підійшов до Сіммона, заштовхав його до кімнати й зачинив за нами двері.

— Сіммоне. Емброуз мене одурманив. Здається, у мене щось не так із головою, та що саме, сказати не можу.

Сіммон усміхнувся.

— Я так і думав якусь… — він поступово замовк, і на його обличчі відбилася невіра. — Що ти робиш? Не плюйся на мою підлогу!

— У роті якийсь дивний присмак, — пояснив я.

— Мені байдуже, — відповів Сіммон, сердитий і спантеличений. — Що з тобою таке? Чи ти у хліві народився?

Я дав йому добрячого ляпаса — Сіммон аж відхитнувся до стіни.

— Я справді народився у хліві, — похмуро роз’яснив я. — У цьому є щось погане?

Сім стояв, притуливши одну руку до стіни, а другу — до шкіри на щоці, що поступово червоніла. Його лице виражало щире здивування.

— На Бога, що з тобою таке?

— Зі мною — нічого такого, — відказав я, — але тобі варто було би стежити за тоном. Ти мені подобаєшся, але те, що я не маю заможних батьків, іще не означає, що ти хоч трохи кращий за мене, — я насупився і знову сплюнув. — Боже, яка гидота, ненавиджу мускатний горіх. Ненавиджу з дитинства.

Раптом Сім змінився на лиці: до нього дійшло.

— Присмак у тебе в роті, — промовив він. — Сливи та спеції?

Я кивнув.

— Мерзота.

— Сірий попіл Господень, — видобув Сім, стишивши голос із похмурою серйозністю. — Гаразд. Ти маєш рацію. Тебе одурманено. Я знаю, що це. — Він замовкнув, а я розвернувся й заходився відчиняти двері. — Що ти робиш?

— Піду вб’ю Емброуза, — відповів я. — За те, що отруїв мене.

— Це не отрута. Це… — Сім раптом замовк, а тоді продовжив спокійним, рівним голосом: — Де ти роздобув отой ніж?

— Ношу його на нозі, під штанями, — пояснив я. — На крайній випадок.

Сім глибоко вдихнув, а тоді видихнув.

— Може, даси мені хвилинку на пояснення, перш ніж іти вбивати Емброуза?

Я знизав плечима.

— Гаразд.

— Не проти сісти для розмови? — Сім показав на стілець.

Я зітхнув і сів.

— Гаразд. Але поквапся. У мене скоро вступний іспит.

Сім спокійно кивнув і сів навпроти мене на край ліжка.

— Добре. Знаєш, як буває, коли людина випила і рветься впороти якусь дурницю? І відмовити людину від цього не можна, хоч ідея і явно погана?

Я засміявся.

— Як тоді, коли ти хотів піти поговорити з тією арфісткою за порогом «Еоліяна» й наблював на її коня?

Він кивнув.

— Саме так. Є певна речовина, яку виготовляють алхіміки та яка діє так само, тільки набагато сильніша.

Я похитав головою.

— Геть не почуваюся п’яним. Голова в мене ясна, мов день.

Сім знову кивнув.

— На сп’яніння це не схоже, — пояснив він. —