Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

— Не варто було тобі повертатися до Італії, — Андре сів на диван.
— Хочеш випити? — проігнорував його слова Артур. — Є перша позитивна і, як делікатес, друга негативна. Я віддаю перевагу свіжій, але для гостей у мене завжди знайдеться щось у холодильнику.
— Не клопочись, присядь, — сказав чи радше наказав Андре. — Ми давно не бачилися. Впевнений, ти можеш запропонувати щось цікавіше рідкісної групи крові.
— Наприклад? — Артур намагався триматися невимушено, та це коштувало йому чималих зусиль.
— Що ти тут робиш? Тільки не треба про теплі почуття до Лів чи ностальгію по рідних краях, — Андре піднявся, бо співрозмовник так і не сів. Йому не хотілося дивитись на нього знизу вгору.
— Якщо не віриш у це, тоді мені нічого тобі сказати, — Артур закинув підборіддя, ніби намагаючись зрівнятися зростом з Андре, який був значно вищий за нього. — Сотні років я, мов вигнанець, ходив світом. Сотні років без сім'ї, без дому. Так, я ніколи не забував про те, що тільки на мені вина за все, що сталося. Тільки на мені кров моїх батьків. Пам'ять про це — найгірше з усіх можливих покарань. Але так не може тривати вічно. І навіть ти не завадиш мені розпочати нове життя, — на останній фразі його голос змінився на саркастичний. Він не просто хотів показати, що не боїться найдавнішого вампіра, він справді його не боявся.
— Знаю, ти набагато сильніший, ніж був тоді, — Андре з крижаним спокоєм відреагував на його вогонь. — І мудріший. Складається таке враження. І термін нашої угоди скінчився. Як і обіцяв, я нічого не розповідав Лів про твою причетність до загибелі Аланії та Романа. Ти, як і обіцяв, не з'являвся біля сестри протягом сторіччя. Вона виросла у світі, в оточенні, гідному спадкоємиці Воранор. І в мене не було б причин не підпускати тебе до неї зараз, але я відчуваю загрозу. Не від тебе, але через тебе.
— Лів нічого не загрожує, — Артур наголошував на кожному слові. — Минуле лишилося в минулому. Подивися на цей дім, на мою вихованку, на мене — я рік за роком намагаюся хоч чимось спокутувати свою провину, врівноважити баланс. Це неможливо, але я намагаюся. Поруч зі мною вона в безпеці, — він більше не демонстрував своєї безстрашності, а намагався виглядати якомога відповідальнішим. І був досить переконливим.
— Ні, це поруч зі мною вона в безпеці, — Андре ступив майже впритул до співрозмовника. — А ти завжди залишишся тим, хто привів убивць до батьківського дому. 

Погляд Андре був просто спопеляючим, та Артур не відвів очей і не відступив назад, хоч і відчував сильне бажання зробити це. Всі захисні реакції штовхали його подалі від пугача, що нависав над ним. І про що було їм ще говорити? Про часи, коли він, Артур, через свою нав'язливу ідею розбагатіти, склав угоду з відьмами, щоб ті пограбували його будинок? Ідея була парадоксальною. Але, водночас, єдиною більш-менш реальною. Їхня сім'я жила в кращих традиціях збіднілої аристократії: з претензіями на розкіш, але без засобів для задоволення цих претензій. Вони відвідували багато розкішних прийомів, але самі вже давно не влаштовували нічого подібного. Батько все ще користувався повагою не тільки в Італії, а й у всій Європі, а мати, як і раніше, виглядала розкішно у сукнях, які шила сама, та ніколи б нікому в цьому не зізналася. Вона щедро прикрашала себе родинними коштовностями. Саме в цих брязкальцях Артур і бачив запоруку свого веселого майбутнього. Він знав, що Аланія скоріше погодилася б померти, ніж відмовитися хоча б від найменшого зі своїх дорогоцінних каменів. Їй справді довелося померти через них. І виною став рідний син — її головна коштовність.
Артур знайшов двох відьом, які могли зняти закляття захисту будинку та прикрас. Був обраний день, коли батьки разом із маленькою Лів вирушать у гості. Артур теж повинен був їхати з ним, але в останній момент відмовився з якоїсь вагомої нашвидку вигаданої причини. Він сам привів грабіжниць до свого дому. І хто б міг подумати, що його сім'я повернеться надто швидко, бо один з чотирьох коней помре в дорозі, а троє, що залишилися, ніяк не змогли б довезти своїх пасажирів до далекої гірської вілли вампірів, які чекали їхнього візиту. Тому Роман відправив до Ленола візника з вибаченнями, а сам, разом із дружиною та дочкою верхи повернувся додому.

До їх прибуття грабіжники вже знайшли все, що хотіли і збиралися покинути будинок. Не вистачило лічених хвилин аби вони розминулися з господарями. Роман зіткнувся з ними першим, на вході до вітальні. Невисока відьма в чорному балахоні накинула на нього закляття. Руки Романа заломилися за спину, він не міг поворухнутися. Артур дивився на все це, спускаючись зі сходів. На кілька секунд він просто застиг на місці, насилу усвідомлюючи те, що бачив. А коли прийшов до тями і кинувся рятувати батька, було вже пізно. Роман лежав на підлозі зі звернутою шиєю та відламаним дерев'яним поручнем дивана в грудях. Вбивці втекли, перш ніж Артур встиг щось зробити. Все вкрадене пішло з ними.

Аланія намагалася затримати їх на виході з дому. Коли Роман пішов у вітальню, вони з Лів зайшли на кухню — дитині захотілося пити. Почувши загрозу, матір закрила дівчинку на кухні і наказала сидіти тихо. Вона відламала дві тріски від дверного косяка і поспішила на звук гарчання і розбитих меблів. Але до вітальні їй потрапити не довелося — Аланія зіткнулася з грабіжницями якраз на вході. Одну з них їй вдалося серйозно поранити своєю імпровізованою зброєю. Та противниць було двоє. І вони присвятили своє життя тому, щоб уміти оборонятися за допомогою магії. Одна з трісок Аланії опинилася у неї в грудях, інша — у животі.
В один день Артур втратив усе: і сім'ю, і ті нечисленні коштовності, які їй належали. Серед вітальні лежав труп батька і валялися уламки дивана з ліловою замшевою оббивкою (унікальна у своєму роді річ, зроблена на замовлення для їхньої бабусі). У передпокої — мертве тіло матері в сукні із зеленого оксамиту із золотою вишивкою і бурими плямами навколо дерев'яних трісок, що стирчали з нього. А на кухні тихенько сиділа маленька сестра, яка навіть не підозрювала про все це. І Артур не уявляв, що тепер із нею робити, як їй усе пояснити.