Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Тобі також на той бік? - спитав один із драйтлів на човні, коли людина підійшла зовсім близько.

У відповідь людина кивнула.

- Це коштує грошей.

- Та яких грошей? - вигукнула одна жінка. - Щоб ми застрягли посеред озера? Ти на себе подивися. Худий який. Тобі самому нас не переправити.

Чоловік подивився на двох драйтлів у човні. Один із них тримався за живіт. Напевно, йому нездужалося.

- То що по грошах? - ще раз запитав драйтл.

- Ну ж, дай йому відповідь. Ну давай. Відповідай, відповідай, відповідай, відповідай…

Чоловік похитав головою.

- Чого тоді прийшов?

Жінки продовжили висловлювати своє невдоволення.

- Гаразд. Досить вам уже. Двічі на тиждень вас перевожу. Вже стільки років. Хоч би раз ви посміхнулися і сказали “дякую”.

- То ти гроші такі здираєш, за що дякувати? - сказала повна дівчина.

Інші підтримали її гучними вигуками. Драйтл у човні підняв руки і похитав головою. Потім подивився на чоловіка.

- На кормі колись працював? - спитав він.

Чоловік кивнув.

- Добре. Якщо допоможеш, то прийму твою допомогу в рахунок сплати. Іде?

Чоловік кивнув.

- Ти говорити щось умієш?

Людина зітхнула.

- Гаразд. Допоможи цим буркотливим курям закинути речі та вирушимо.

Завантаження зайняло не більше п'яти хвилин. Ще дві години вони пливли озером. Вітрило майже не знадобилося. Усю роботу робив драйтл і чоловік, відштовхуючись від дна довгими жердинами. Озеро виявилося не глибоким і широким. Але оминати його довелося б довго. Воно мало витягнуту форму. Попереду чоловік побачив протилежний берег. А ось ліворуч і праворуч – ні. Чоловік спритно працював жердиною, ніби займався такими перевезеннями все життя. Він помітив маленьку мишу, яка сховалася в одній із сумок жіночок. Судячи з тихого хрускоту, що звідти долинав, вона знайшла щось смачне. Коли човен почав підпливати до іншого берега, то ще з озера стало помітно ринок. Довга лінія торговців. Уздовж озера. Трохи далі виднілися споруди. Місто.

- Тобі надовго? - запитав драйтл.

Людина знизала плечима.

- Після обіду, коли цим, з дозволу сказати, дамам, набридне продавати свої нікому не потрібні товари, ми відпливатимемо у зворотному напрямку. Якщо погодишся допомогти, попливеш безкоштовно.

Чоловік кивнув.

- То що мені шукати когось чи на тебе варто розраховувати?

Чоловік подумав. А куди йому ще йти? Його нічого не тримає. Він нічого не відчуває. Може робити що хоче. Але життя навчило його, що збігів у ньому трапляється дуже мало. Якщо йому пропонують їхати назад, потрібно погодиться. І він кивнув головою.

- Добре. - сказав задоволений драйтл. - Моєму напарнику погано сьогодні. Вчора заміж виходила його племінниця. Випив трохи зайвого. Допомоги від нього сьогодні не чекай. А ти, я дивлюся, добре керуєш. Раніше доводилось плавати?

Чоловік кивнув.

- А з дівчатами раніше доводилось знайомитись? - пролунав жіночий голос.

Жінки в човні засміялися.

- Такий чоловік і нам потрібний. - сказала інша. - Працьовитий і мовчазний. Повна протилежність тобі, Марфусе.

Тут же піднявся щебет, який роздув цю думку до масштабів всесвіту. Чоловік вистрибнув з човна.

Місто обійти не склало труднощів. Напрямок потрібний чоловік зналв. Звичайно, він трохи виділявся серед інших. Старомодний плащ, розпатлане волосся, дуже гострий ніс, сам високий. Але ніхто не звертав на нього уваги. Брудна кішка всюди бігла за ним.

Він вийшов із міста. Туди, куди йому слід було вирушити, дорога не вела. Загалом у той бік не було жодної дороги.

- Ти щось давно не пив. Треба із собою носити сулію.

- Дбаєш про мене? - спитав чоловік і посміхнувся.

- Ні. Хочу, щоб ти не здох одразу, а помучився.

Чоловік посміхнувся ще ширше. Він пішов травою. Попереду виднівся рідкий ліс. Все ж таки краще, ніж болота.

Години дві в нього пішло на те, щоб дістатися потрібного місця. Цим місцем виявилися старі руїни чогось дуже давнього, що заросли чагарниками і вкриті мохом. До половини ці руїни були під землею.

- Це та сама гробниця?

Чоловік зітхнув і постояв трохи, збираючись з думками. Потім він обійшов цю зруйновану будову. Знайшов вхід. Він заліз усередину. Темрява не дуже заважала йому. Він швидко знайшов потрібну кімнату. Зупинився та сів на землю. Перед ним зяяла викопана яма. Метра два в глибину з краями, що давно обвалилися.

- А ти її не відчував? Навіщо тоді йшов?

- Бо пам'ятав, де вона. - відповів чоловік.

Він притулився спиною до холодної стіни і просидів так ще деякий час. Чому він тут? Того, що він шукав, тут немає. І він не відчуває її. Для чого тоді він тут? Чоловік підвівся. Треба встигнути на корабель.

- А потім що?

Чоловік вийшов зі старого місця поховання скелета і вирушив знову до міста. Потрібно попити води. Можна із озера. Тільки відійти, щоби драйтли не бачили. Зайві розпитування йому ні до чого.

Попивши води, він легко знайшов той самий човен, на якому й прибув сюди. Його господар, хоч і намагався цього не показувати, дуже зрадів, що йому самому не доведеться правити човном. Жінки в човні поводилися веселіше. Напевно, вдала торгівля. Коли човен причалив, то одна з дівчат підійшла до чоловіка.

- А де ти зупинився? - запитала вона. - Я можу здати кімнату.

- Ой, кімнату вона здасть. У тебе лише одна кімната в будинку. - похитала головою жінка, що проходила поруч.

Чоловік усміхнувся і похитав головою.

- Зі мною б ти заговорив. - намагаючись виглядати загадковою, промовила та сама дівчина.

Чоловік вклонився і, не кинувши на неї навіть погляду, вирушив своєю дорогою.

Куди тепер іти? Всі плани, що в нього були, викопано в тій старій могилі. Яма свіжа. Років п'ятдесят. Максимум сто. Він її не відчував. Що робити далі? Чому він тут? Може, він даремно пішов? Треба повернутись. Може, там буде хоч якась підказка.