Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Поки суть та діло, Макаров почав розбирати папку, підготовлену йому референтами. Так, що тут... Колос, мати і дочка... це ще хто такі? вокзал... Ага, зрозуміло хто. Повернулися додому. Значить, таки самі повернулися… виходить ніхто їх не ховав, відпочивати їздили. Це та дівка, що чи то постраждала, чи то ні від рученят нашого Си́ночки... Перебували в санаторії, профілактика. Ага, ось копія медкарти... Виснаження, жодних фізичних травм немає. Значить, таки підстава. Але тоді чому ті, хто все це мутить, їх повернули назад? Уже давно зарити мали б десь. Ну і знову ж таки – Синочка ж таки був і наробив своїх справ, це точно відомо... Але тоді як так, що фізичних ушкоджень немає? Може не вона це? Голова вже паморочиться. Гаразд, далі що там... Санаторій було замовлено турагенством, власник ТОВ “Люкс-транс”... Оплата за санаторій пройшла від Максима Темного... двадцять вісім років... адреса проживання... І чого заради він за баб платить? трахає мабуть... і що – обох одразу? чи це теща його майбутня? Хм... Знайома яка адреса в нього... О, так це ж той будинок, де Беня жив... Щось усі події не зрозуміло як навколо цього будинку концентруються... То мруть там, як мухи, то здоров’я пропадає раптово. Так, а працює цей Максим... працює... – він перебирав аркуші паперу в папці... – працював у Андрія, звільнився два тижні тому... ось так так так, і Андрій Вікторович тут затесався... А ось і фото... хлопець як хлопець, нічого особливого. Що там далі... Спостерігач вирішив його перевірити... ага... група Сірого... знову цей наркоша,.. утім, у такій ситуації саме те. Оце так... Разом за перевіркою – троє зі струсом мозку, ледве прийшли до тями... Нічого не пам’ятають. В одного перелом ноги, розірваний колінний суглоб... нічого собі, хлопчина... Рембо місцевого розливу... і один у психлікарні – гострий розлад... торочить, що диявол до нього руки простягнув. А, ось ще – четвертий, той що з ногою, коник, мля, теж не в собі виявляється – темрява згустилася над ним, бачиш, потвори прийшли... Дурня якась. Понабирають наркоманів, потім потвори за ними ходять, без намордників, напевно, ... О як. Сам спостерігач теж того – помер від інсульту... Макаров роздратовано заштовхав папери в папку. Та що за чортівня коїться тут, га?

У двері постукали.

– Так, заходьте, – крикнув Семен Андрійович. Увійшов професор Нікітін.

Настя чекала батька в кабінеті. Лише встигла розповісти йому про почуте, як заглянув сам референт гендира, не секретар головлікаря якийсь, а сам референт гендира!!!, і передав, що Нікітіну необхідно просто зараз підійти в вісімнадцятий кабінет на сьомому. Проф розуміюче підморгнув дочці і вийшов слідом за референтом. На її щастя повернувся він досить швидко.

– Доню, сьогодні ми йдемо додому. Мене відправили в наказовому порядку. Усе через той апарат МРТ. Я зробив призначення, тепер розбираються навіщо.

– Як? У тебе ж обхід... І призначення ж потрібне було, із чим там розбиратися?

– Обхід проведе хтось інший. Ходімо. Що мені не добре стало, – проф посилено підморгував Насті, даючи зрозуміти, що його слова потрібно сприймати по-особливому... Настя зрозуміла.

– Добре, тату... я тебе проводжу. А то ти приндишся завжди... а я переживаю...

Вона рвонула до себе у відділення, швидко зібралася, переодяглася і вже на виході перехопивши батька, взяла його під руку і разом із ним вийшла з клініки, посилено вдаючи, що професору недобре.  надворі, відійшовши кроків на тридцять, проф почав розмову.

– Йдемо не поспішаючи до переходу. Машину потім заберемо, – спустившись у тунель нещодавно збудованого під бульваром підземного переходу, він продовжив. – Упевнений, що за нами стежать. Ти маєш рацію. Вони шукають Максима, тільки схоже ще самі нічого не розуміють. Щось там у них десь сталося, що привернуло увагу цього упиря. Ось він і почав рити землю в різні боки.

– Упир – це САМ?

– Так, Макаров. Тільки це не жарти. Упир – він не даремно упир... Чуття в нього чудове, якщо щось знайшов – не проґавить. Не було ще випадків таких. Запам’ятай, донечко... нікому не вір, ніде ні про що не кажи – у будівлі все прослуховується. Абсолютно все. Навіть туалетні кімнати. У нас мало часу, після цієї розмови я впевнений, що слухати будуть і в нас удома, і телефони теж. Якщо навіть і ні – то все одно думай, що це так. Якщо попадешся їм у лапи – розповідай про клініку все. Як усе відбувалося, звідки Максим узявся і чим закінчилося. Більше ти нічого не знаєш. Як і казав Максим – прямо брехати не треба. Треба не говорити свої думки. Нехай додумують самі. Вони все одно розкопають. І нам треба бути готовими до цього.

– Тату, але чого нам боятися? ми ж нічого не зробили...

– Доню... ти що, все забула? Ніяк не усвідомиш те, що може Максим – для когось це дуже великі гроші й величезна влада? І тут тільки за те, що ти, можливо, чула про щось, тебе приберуть. Або інші вкрадуть, сподіваючись, що ти чула більше, ніж говориш. Я побоююся, що навіть додав проблем Максиму. Я зайшов у кабінет, там сидів Макаров. Почав питати навіщо та чому я призначив стільки досліджень якомусь пацієнтові. Ну я відбився, що випадок із наукового погляду був дуже цікавий... це б пройшло, ти ж знаєш, усі думають, що в мене бзік на науці... Та й видно було, що йому на ці витрати наплювати. Він щось відчув і шукав. А в руках крутив фотокартку Максима. І візьми, і запитай мене, чи не це мій пацієнт. Мені довелося пробурмотіти щось із розумним виглядом, що, мовляв, дуже схожий. Упевнений, до сьогодні він не пов’язував свою історію і нашого пацієнта. Але тепер він це знає. І буде рити. Якби я сказав, що це не Макс, то Упир усе одно докопався б до правди і дуже швидко. Але тоді нами зайнялися б уже зараз.