Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

У кінці — в самому кінці, коли вітри віяли й били по стінках намету, а на загубленому континенті тріпотіла єдина свічка — капітан Скотт закоцюблими пальцями написав у маленькому записнику про свій провал. Так, він хоробро кинувся за чимсь неможливим, досягнув мертвого неходженого центру світу, — а все дарма. Усі мріяння його підвели. І Гаррієт усвідомила, як же він, напевне, журився в тих крижаних полях, в антарктичну ніч, втративши Еванса й Тита Оутса, під рясними снігами, поки поруч мовчки й нерухомо спали Берді й доктор Вілсон, десь далеко, у снах про зелені луки.

Гаррієт невиразно подивилася в антисептичний морок. Її придавило тягарем і темрявою. Вона дізналася про речі, яких ніколи не знала, речі, про які й не думала дізнаватися, проте певним загадковим чином це й було приховане послання капітана Скотта: що перемога й крах — це іноді одне й те саме.

Прокинулася Гаррієт пізно, з тривожного сну, до депресивної таці зі сніданком: фруктове желе, яблучний сік і — невідь-чому — маленька тарілка вареного білого рису. Усю ніч їй снилися кошмари про батька, який деспотично стояв у неї над ліжком, крокував туди-сюди й картав її, бо вона щось розбила, якусь його річ.

Тоді вона усвідомила, де перебуває, і шлунок скрутило від страху. Вона сіла, потираючи від нерозуміння очі, взяла тацю — і побачила в кріслі біля ліжка Еді. Та пила каву — не з лікарняного кафетерію, а принесену з дому в картатому термосі — і читала ранкову газету.

— О, добре, що ти прокинулася, — сказала вона. — Скоро прийде твоя мама.

Вона трималася бадьоро й цілком нормально. Гаррієт постаралася викинути занепокоєння з голови. За ніч же нічого не змінилося, так?

— Тобі треба поснідати, Гаррієт, — сказала Еді. — Сьогодні в тебе важливий день. Тебе огляне невролог і, можливо, вже сього­дні тебе випишуть.

Гаррієт щосили спробувала заспокоїтися. Їй треба намагатися вдавати, що все добре; треба переконати невролога, — навіть якщо доведеться брехати, — що вона в повному порядку. Вкрай важливо, щоб її відпустили додому; треба зосередити всі сили на тому, щоб забратися з лікарні до того, як у її палату повернеться священник або хтось розвідає, що відбувається. Лікар Брідлав щось говорив про немитий латук. Треба триматися за це, зафіксувати в голові, пригадати, якщо запитають; за будь-яку ціну не дати їм пов’язати її недугу з водою з вежі.

Шалено напруживши волю, вона відвела увагу від власних думок і зосередила її на таці зі сніданком. Вона з’їсть рис; буде наче сніданок у Китаї. Ось я тут, твердила вона собі, я Марко Поло, снідаю з Кублай-Ханом. Але я не вмію їсти паличками, тож користуюся натомість виделкою.

Еді повернулася до своєї газети. Гаррієт ковзнула поглядом по першій шпальті — і виделка зависла їй на півдорозі до рота. «ЗНАЙ­ДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ» повідомляв заголовок. На фотографії двоє чоловіків тримали під пахви в’яле звисле тіло. Обличчя було мертвотно-бліде, довге волосся поприлипало з боків, а риси так спотворилися, що воно більше скидалося на скульптуру з талого воску, ніж на реальне людське: викривлена зяюча діра на місці рота й великі чорні очниці, наче в черепа. Але — хай яким спотвореним воно здавалося — то безперечно був Денні Ретліфф.

Гаррієт випросталася на ліжку й схилила голову, намагаючись прочитати статтю зі свого місця. Еді перегорнула сторінку, а тоді — помітивши погляд і цікавий нахил голови Гаррієт — відклала газету й різко запитала:

— Тебе нудить? Принести таз?

— Можна подивитися газету?

— Звісно. — Еді перегорнула на кінцеву рубрику, витягнула комікси, подала їх Гаррієт, а тоді вмиротворено повернулася до свого читва.

— Знову підіймають міські податки, — проказала вона. — Навіть не знаю, що вони зі всіма тими грошима роблять, здирники. Ще більше доріг візьмуться будувати й так і не докінчать, от що.

Гаррієт розлючено дивилася на сторінку з коміксами, але не бачила її по-справжньому. «ЗНАЙДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ». Якщо підозрюваний Денні Ретліфф, — якщо вони використовують слово «підозрюваний», — це ж означає, що він живий, так?

Вона знову зиркнула на газету. Еді вже зігнула її вдвоє, тож першої шпальти не було видно, і взялася розв’язувати кросворд.

— Чула, до тебе вчора навідувався Діксон, — мовила вона з прохолодою, яка проникала в її голос завжди на згадці про батька Гаррієт. — І як?

— Нормально. — Гаррієт — забувши про сніданок — знову випросталася й намагалася приховати збудження, проте відчувала, що помре, як не побачить першу сторінку й не дізнається, що сталося.

«Він навіть не знає мого імені», — подумки сказала вона. Принаймні їй так здавалося. Якби в газеті згадували її ім’я, Еді б не сиділа тут так спокійно й не розв’язувала б кросворди.

«Він намагався мене задушити», — подумала вона. Навряд чи йому захочеться розповідати про це людям.

Нарешті Гаррієт наважилася й сказала:

— Еді, а що то за чоловік на першій сторінці в газеті?

Еді спершу не зрозуміла, про що вона; тоді перегорнула ­газету.

— А, ти про це, — сказала вона. — Він когось убив. Заховався від поліції в тій старій водонапірній вежі, провалився і мало не втопився. Підозрюю, він тільки втішився, коли хтось прийшов його забрати. — Вона задивилася на газету. — Там далеко за рікою живе кілька Ретліффів, — сказала вона. — Я трохи пам’ятаю старого Ретліффа, він якось працював у нас у Напасті. Ми з Тетті його страшенно лякалися, бо він не мав передніх зубів.

— Що з ним зробили? — запитала Гаррієт.

— З ким?

— З тим чоловіком.

— Він признався, що вбив свого брата, — сказала Еді, повертаючись до кросворда, — а ще його шукали за наркотики. Тому, підозрюю, його