Читати книгу - "Американська трагедія"

— Звичайно, визнаю — для декого!

Ця відповідь викликала у Мейсона: легку усмішку, а Джефсон обернувся і подивився на Белнепа; той іронічно пробурмотів:

— А ще кажуть, що тут є можливим справедливий суд.

Але Мейсон і сам відчув, що чесний фермер занадто підкреслює свою вже усталену думку, і заявив:

— З дозволу суду народ звільняє кандидата в присяжні.

Белнеп, зустрівши запитливий погляд судді, кивнув на знак згоди, і фермер був на цей раз звільнений від обов'язків присяжного.

А клерк зразу ж дістав з ящика другий аркушик паперу і проголосив:

— Дадлей Ширлайн!

Високий худий чоловік, років тридцяти восьми — сорока, охайно одягнений, педантичний і обережний, підійшов і зайняв місце на лаві присяжних. І Мейсон почав задавати йому ті самі запитання, як і першому.

А тим часом Клайд, всупереч усім вказівкам Белнепа і Джефсона, вже впав у заціпеніння і сидів холодний і безживний. Він почував, що вся ця публіка глибоко ворожа йому. І він здригнувся, подумавши, що серед цієї безлічі людей повинні бути і мати та батько Роберти, а може і її сестри й брати… вони дивляться на нього і всім серцем сподіваються (про це кілька тижнів підряд твердили газети), що він зазнає кари за все…

А ті, хто зустрічався з ним у лікурзькому товаристві і на Дванадцятому озері,— жоден з них не вважав за потрібне як-небудь озватись до нього, адже всі вони, зрозуміло, переконані в тому, що він винуватий, — чи прийшов сюди хто-небудь з них? Наприклад, Джіл, Гертруда або Трейсі Трамбал? Або Вайнет Фент і її брат? Вона була в таборі на Ведмежому озері в той день, коли його арештували. Клайд перебирав у пам'яті всіх цих світських людей, з якими він зустрічався протягом останнього року і які тепер могли побачити його отаким — бідним, нікчемним, занедбаним, обвинуваченим у страшному злочині. І це після всіх його вигадок про багату рідню тут і на Заході! Тепер усі вони, звичайно, вважають його страховищем. Адже вони знають тільки про його злочинний задум, і їм байдуже, що він зазнав… їм невідомі його тривоги і страхи, безвихідне становище, в якому він опинився через Роберту, його любов до Сондри і все, чим вона була для нього. Вони не зрозуміють цього, — та йому і не дадуть нічого сказати про це, коли б він навіть і захотів.

І все-таки він мусить, як радили Белнеп і Джефсон, сидіти рівно і усміхатись або принаймні спокійно й сміливо зустрінути всі спрямовані на нього погляди. Отже, він випростався і на хвилину закам'янів. Боже, яка схожість! Ліворуч від нього на лаві сиділа жінка або дівчина, яка здавалась живим портретом Роберти. Звичайно, це її сестра Емілія, — Роберта про неї часто говорила… але який жах! його серце мало не спинилось. Може, це Роберта? І вона пронизує його примарним і водночас живим, гнівним, обвинувачуючим поглядом. А поруч — ще одна дівчина, теж трохи схожа на Роберту, і коло неї старий, батько Роберти, — той зморшкуватий дід, якого Клайд бачив, коли зайшов до нього на ферму спитати про дорогу. Тепер він мало не з люттю дивиться на Клайда сірими змученими очима, і погляд цей ясно говорить: «Убивця! убивця.» А біля нього лагідна, маленька жінка років п’ятдесяти, під вуаллю, з хворобливим обличчям у зморшках і запалими очима; зустрівши погляд Клайда, вона опустила очі і відвернулась, ніби відчуваючи гострий біль, але не ненависть. Її мати, поза всяким сумнівом. О, як не все жахливо! Як нестерпно тяжко! Серце Клайда стукало нерівно, руки тремтіли.

Щоб отямитись, він опустив очі вниз, на руки Белнепа і Джефсона, що лежали на столі перед ним; адвокати вертіли в руках олівці над розкритими блокнотами і дивились на Мейсона і на чергового кандидата в присяжні (цього разу — якийсь гладун з дурнуватим обличчям). Які різні руки у Белнепа і Джефсона! М’які, білі, з короткими пальцями в одного — і смугляві, вузлуваті й кістляві, з довгими пальцями у другого. Лагідно і ввічливо Белнеп говорить: «Я просив би кандидата залишити лаву присяжних», — і зовсім інакше, мов постріл, лунає уривистий голос Мейсона: «Звільненої» або повільний, але владний шепіт Джефсона: «Відправте-но його, Елвін. Він нам не підходить». І враз Джефсон звертається до Клайда:

— Вище голову, Клайд! Подивіться навколо! Не згинайтесь у три погибелі. Дивіться людям у вічі! І усміхайтесь природно, коли вже ви хочете усміхнутись. Дивіться їм просто у вічі. Вони нічого вам не заподіють. Це просто фермери, які прийшли подивитись на цікаве видовище.

Проте Клайд зразу помітив, що кілька репортерів і художників, вивчаючи його, пишуть ескізи і замітки, — і кров прилинула йому до обличчя, бо він так само чітко відчував на собі їх пронизливі погляди і чув їх в’їдливі слова, як і скрип їхніх пер. І все це для газет — його зблідле обличчя, тремтячі руки, — від них ніщо не сховається… і його мати в Денвері, і всі в Лікурзі прочитають і побачать… дізнаються, як він подивився на Олденів і як вони подивились на нього, а він не витримав і відвів очі. І все ж… все ж… треба взяти себе в руки, випростатися, подивитись навколо, бо інакше Джефсон зневажатиме його.

І Клайд знову постарався взяти себе в руки і побороти страх; він підняв очі і подивився навколо.

І відразу ж побачив біля стіни, поряд з високим вікном, того, кого боявся побачити, — Трейсі Трамбала; очевидно, він відчув інтерес до цієї справи як юрист, а, може, його привела сюди звичайна цікавість або що завгодно, тільки, звичайно, не жаль і не співчуття до Клайда, — але сьогодні в усякому разі він був у залі суду; на щастя, в цю хвилину він дивився не на Клайда, а на Мейсона, що ставив якісь запитання гладкому присяжному^ А поруч Трейсі — Фредді Селс; короткозорі очі його були заховані за сильними окулярами з товстими скельцями, і він дивився в бік Клайда, але, мабуть, не бачив його, — в усякому разі нічим не показав, що бачить.

О, яка мука!

А в п’ятому ояду від них, з другого боку, — м-р і м-с Гілпін, яких, зрозуміло, відіи/кав Мейсон. Але що вони можуть показати? Що він бував у Роберти в її кімнаті, яку вона наймала у них? І що це робилось потай?