Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Потім Інга поїхала до Альони Віталіївни, хоча й не сподівалася застати її вдома.

Начальниця давно і безнадійно перебувала в розлученні, а вільний час і зайві гроші залюбки витрачала  на розваги і молодих коханців, а ще  вона обожнювала дорогі нічні клуби і модні курорти.

Інга просто хотіла залишити їй повідомлення.

Але, на щастя, Альона Віталіївна виявилася   вдома. 

Побачивши на порозі Інгу, вона навіть скрикнула від подиву, одразу ж  схопила її  за руку,  потягнула  у квартиру, немов злякавшись, що та  знову може кудись зникнути. 

– У кімнату!  – наказала тоном, що не терпить жодних заперечень.

Екран телевізора миготів якимось серіалом.  

На овальному журнальному столику стояла почата пляшка коньяку, склянка, на кришталевій тарілці – шматки  лимону, чорні оливки.

– Отже, – Альона Вітильєвана запалила цигарку, – розповідай...

–  Про що розповідати? Я  дійсно дуже шкодую, що довелося ось так терміново виїхати, не попередивши вас...

–  Вип'єш?

– Ні, не хочу...

–  А я вип'ю...

Альона Віталіївна налила собі в склянку коньяк, зробила ковток і поморщилася. 

– Сергій  той твій весь цей час навколо  ходив, шукав тебе, розпитував... А в мене, сама знаєш, нюх на такі справи. Довелося притиснути його до стінки.  І він повідав мені дивну історію, начебто ти занадто багато заборгувала… – Погляд начальниці став крижаним.

– Цей вилупок  бреше, – байдуже відповіла Інга і коротко переказала, як  воно було насправді.

– Ага, – задоволено кивнула Альона Віталіївна, – я відразу вирішила, що він, як би це сказати, перебільшує... Тому ти втекла?

– У мене не було виходу. До того ж мені дуже пощастило... Я намагалася вам додзвонитися, але не змогла, а потім загубила і телефон, і гаманець...

– Моя дівчинко, – зітхнула начальниця, якій коньяк вже  добряче вдарив у голову, – ну нічого! Завтра виходь на роботу, зрозуміла?  Ти на таксі приїхала?

– На таксі.

– Я  розрахуюсь  за таксі і грошей тобі на перший час дам... А більше нічого не бійся. Я  сама розберуся!

–  Альона Віталіївна...

– Послухай, Інго, – вона знову хлюпнула себе коньяку, – років двадцять тому, коли я була приблизно у твоєму віці, мені ніхто не допоміг.  Тоді я зубами вирвала для себе і право на життя, і право на щастя.  Після цього присягнулася, що жодна тварюка більше не зможе зіпсувати мені настрій... Ти що-небудь знаєш про цих... виродків? – запитала начальниця і вилаялася нецензурно.

– Пам'ятаю їхні обличчя і той будинок, у який Сергій привіз мене вперше. Недалеко від центру, за парком – величезний будинок із цегляним парканом. Здається, він там один такий...

– Чудово, – начальниця покрутила в пальцях, увінчаних каблучками, склянку з коньяком, – Тоді забудь про них...

Усе це страшенно тиснуло на Інгу. Подібні розмови означали, що її з головою запхали у вир минулого, і вільно зітхнути більше не вийде. 

Невже доведеться залишитися тут до кінця життя? Невже вона більше ніколи не побачить Адвіана?

Від нестерпного болю з очей ринули сльози. Інга в знемозі закрила руками обличчя.

– Не плач, – жорстко сказала Альона Віталіївна, – а то я вийду з себе!  Ненавиджу, коли розпускають соплі.  Ніхто більше тебе не зачепить. Ось візьми... – вона підійшла до шафи, дістала звідти пачку грошей, – Це тобі на перший час. Завтра о восьмій чекаю тебе на роботі, зрозуміла?

– Зрозуміла. Дуже вам вдячна, – з ввічливості подякувала Інга, відчуваючи, як  далеко тепер від неї все це життя, – я не від страху плачу... Просто... втомилася.

– Тоді відпочивай. Але пам'ятай – завтра на роботу... У мене без тебе – повнісенький  завал, люба, ти ж – моя найкраща продавчиня, тож відпочивати часу немає. Ну йди, дорогенька, бо я на гостя чекаю…

Альона Віталіївна завжди така. Ставить свої потреби понад усе інше. Але в тому, що вона  й справді їй допоможе, Інга навіть не сумнівалася. 

Зрештою, однією турботою менше. І можна буде повністю зосередиться на тому, щоб спробувати якось повернутися в Уаджит. Але як?  Такі сильні чаклуни і мудреці, як Маріл або, як  той самий клятий  Бір, у світі людей навряд чи існують.   Якби в неї залишився хоча б  віск, який виконує бажання!  

Але надія є. Те, що відкрилося один раз,  може відкритися  і вдруге. Їй би просто потрапити у світ Дев'яти Королівств і неважливо, куди саме.

Вона – королева Уаджита, за всіма законами дружина принца Адвіана, і будь-який собака там це вже знає.

Такі  думки трохи надихнули Інгу, і додому вона повернулася окрилена. Серце   було переповнене надією й очікуванням. 

Адвіан не відмовиться від неї, шукатиме, намагатиметься знову  створити портал у світ людей. Може, він відкриється просто зараз, може завтра або через тиждень.

А якщо на це знадобляться роки? Від такої страшної здогадки Інгу охопив крижаний озноб. Якщо їй доведеться чекати свого коханого до сивого волосся?