Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Навпроти виходу від стіни до стіни тягнулися дерев'яні полиці та шафи. Занадто багато місця для такої маленької кількості інформації, адже все це вмістилося б на одній єдиній полиці. Там були стародавні пробірки з різними речовинами, через пил кольору не видно, поруч – журнали з записами німецькою мовою і записка, звернена до перших гостей цього складу.  

Саме вона привернула увагу Павука. Схопивши старий потертий аркуш, почав читати.

"Шановний і найулюбленіший онук,

Упевнений, ти будеш не першим, хто потрапить сюди, але якщо я помиляюся – значить, ти все робиш правильно. Я не міг довіряти тобі при житті, все через твою жагу до влади та грошей. Сподіваюся, через роки ти порозумнішаєш, і моя секретна лабораторія стане для тебе провідником у нове життя.

Тут ти знайдеш те, над чим я працював усі ці роки. Матеріали занадто цінні, використовуй їх з розумом. З такими знаннями світ уже не буде колишнім, або ти його знищиш, або ти його воскресиш. Вирішувати тобі.

Сподіваюся, ти приймеш правильний вибір, і я зможу пишатися тобою навіть після смерті.

Твій дід, В. Менжинський

15.03.2006"

– І над чим він працював? – Максим нишпорив по полицях у пошуках відповідей.

– Підвів Менгеле свого діда, – сказав Артем. – Навіть сюди не зміг потрапити першим.

Вони перевірили кожну шафку, але все опинилося на одній полиці в районі очей, прямо навпроти виходу. Це було першим, що вони побачили, і як виявилося, єдиним.

Особливо сильно Ольгу зацікавив журнал з інформацією про вміст пробірок. Минуло понад десять років, якщо ці речовини не втратили своєї цінності, значить, вони по-справжньому важливі й зараз.

– Що пишуть? – Максим глянув на сторінку. – Тут усе німецькою! Ще скажи, що розумієш!

– Ти забув, хто мій чоловік? – Ольга підняла на нього очі. – Було б дивно, якби я не розуміла.

До них підійшла Соня.

– І що там?

– Розповідається про ідеальний імунітет. Думаю, якщо прочитати всі записи, стане зрозуміліше, – відповіла Ольга, перегортаючи сторінки.

– Потім почитаєте, – втрутився Микола. – Забираємо все і йдемо.

Вони взяли все, що змогли знайти, і покинули підземелля. Вийшовши на вулицю, попрямували до джипа Павука, припаркованого у сквері.

Дивом вдалося вміститися всім шістьом: Ольга з Миколою зайняли передні сидіння, а як розташувалися інші, їх уже не хвилювало. Але пішки або в багажнику ніхто не захотів. Можна потіснитися, головне – чути всі подальші промови.

А теми були захопливі. Як їм здалося, інформації на складі виявилося занадто мало, та й не така вона цінна. До того ж вони були не такими легендарними вченими, як Менгеле, і використати отримані знання у своїх цілях не зможуть. Та й не збиралися. Інакше чим вони кращі за Менгеле? Їхнє головне завдання було потрапити туди першими, потім вивчити й знищити всі матеріали, щоб ніхто і ніколи більше не зміг скористатися ними.

Розібравшись з однією, з'явилася інша тема, яка їх цікавила більше.

– Артеме, ти як здогадався, що Соня відчинить двері? – запитала Віра.

– Він у неї напевно тату бачив, – з єхидною посмішкою втрутився Максим.

– Заткнися, друже, – прошипів Артем, що сидів поруч, і, піднявши кулак, стукнув його по плечу. – Нічого я не бачив.

Від несподіваного поштовху Максим ще сильніше навалився на Віру.

– Ви зовсім охрініли? – обурилася вона.

Не бажаючи слухати їхні перепалки, Артем продовжив:

– Соня дуже підходила під опис. І про те, що майже безсмертна, вона не жартувала.

Соня теж давно здогадувалася, а коли почала копатися в цій справі, сильніше привернула увагу Артема. І схожості в неї набагато більше, ніж можна подумати. Взяти, наприклад, її ідеальний імунітет і здатність до швидкої регенерації. Вистачило один раз побачити, щоб знати напевно.

І найцікавіше, в неї в голові не було жодних думок, Артема вони не напружували, цим і зачепила так сильно. В його житті було надто мало дівчат, торкаючись до яких його б не розривало на частини від здатності відчувати емоції. Одного дотику вистачало, щоб знати все, це більше не здавалося таким кумедним. Невідомість вабила сильніше.  

– Досі не віриться, що мати Соні – п'ятий об'єкт, – замислилася Ольга. Половину дороги їхала мовчки, дивлячись у вікно, пропустила всі розмови й думала тільки про це. – Соню, ти її знала?

– Мама пішла, коли мені було шість, – поясняла вона, сидячи в Артема на колінах. – Тоді ми з батьком бачили її востаннє... Він знайшов її особистий щоденник, якщо розшифрувати, впевнена, знайдемо багато цікавого.

– Днями прийдемо на допомогу, – сказав Микола, сидячи за кермом – найкраще місце, єдине, за яке не було битви.

– Ви тільки батькові нічого не кажіть, – благала Соня. – Нехай думає, що двері відчинила Ліза.