Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Чому? – не розуміла Ольга. – Йому не можна довіряти?

– Можна. Просто зараз йому про це краще не знати.  

– Гаразд, – погодилася вона. – Це взагалі не наша справа.

Своїм голосом Ольга привернула увагу Павука.

– Ольго Вікторівно? Ви своїми нічними прогулянками не викличете підозри в чоловіка?

– Його теж немає вдома, тому не дізнається.

– У коханки? – знущався Максим.

Ольга розгубилася від такого нахабства. Єдина, з ким їй міг зрадити чоловік, так це з роботою. Його хвилювала тільки вона, про прості людські почуття встиг забути десяток років тому.

– У нього щось типу корпоративу.

– Тоді зрозуміло, чому ми пішли саме сьогодні, – пробурчав Микола, дивлячись на дорогу.

– Як розберетеся в тій писанині, дайте знати, – попросив Максим. – Мені цікаво, заради чого люди готові піти на все.

152

Машина несподівано зупинилася, і ті, хто сидів на задньому сидінні, вперше виглянули у вікно, щоб зрозуміти, де вони. Біля під'їзду Віри.

– Ну, я піду, – вона відчинила двері.

– Мене підвезуть? – запитав Максим з надією в голосі.

– У той бік я не поїду, – відповів Микола. – Мені ще інших везти, ти сам добіжиш.

– Ой, гаразд-гаразд, – він махнув руками та вискочив з машини.

Звик, що його викидають десь у цьому районі, а далі сам. Хвилин десять – не так уже й довго, але погода погіршилася, ще й у сон хилить.

Віра, навпаки, була надто бадьора та усміхалася. Певно, готова й далі продовжувати їхню сварку, розпочату в підземеллі.

– Ти такий пом'ятий, навіть на каву захотілося тебе покликати, – вона оглянула його з ніг до голови, злегка примружившись.

– Ну так поклич, – Максим підійшов.

Він оглянув її, немов до цього можливості не було. В легкому сірому пальто, на ногах черевики, світле волосся акуратно завивалося від дощу. Вся така сильна й незалежна, типова феміністка з серіалів. А якщо ще врахувати її ставлення до чоловіків, сумнівів не виникне.

– Ходімо, – Максим відчинив перед нею двері в під'їзд.

Мовчки зайшли у квартиру, скинули верхній одяг і вирушили на кухню. Поки Віра метушилася від чайника до столика, роблячи каву, Максим уловлював кожен її рух. Надзвичайний інтерес вона викликала, нічого не міг із собою вдіяти.

– Що думаєш про це все? – запитала вона і помітила на собі пильний погляд. – Не про мене. Я за... за сьогодні.

Максим сіпнувся і нарешті відвів очі.

– Що тут думати? Валити їх усіх треба. А вони вічно чогось чекають, невже, коли люди Менгеле всіх нас перестріляють? Принаймні деяких так точно.

– Слушного моменту чекають, і скоро він настане, – вона поставила на стіл дві чашки.

Максим посунув каву до себе. Пити не поспішав, чекав, коли охолоне.

– Ну звісно, жінці видніше.

– Іди ти до біса! – буркнула Віра. – Життя багатьох залежать від Менгеле, і ніяка Соня їм не допоможе. Подумай про це. Не просто так вони чекають.

– Ой, заради бога. Робіть, що хочете.

– Так і робимо, – вона пройшлася кімнатою. – Домоглися багато чого, а ти вічно всім незадоволений.

– Це твій вплив, – наголосив Максим. – І в кого ти така? Не довіряєш, відштовхуєш і думаєш, що це зробить тебе щасливою. Скільки років за тобою спостерігаю, нічого не змінюється.

Віра різко обернулася, її очі звузилися.

– Навіщо тобі це? Навіщо, щоб змінювалося?

Максим повільно піднявся зі стільця і зробив крок до неї, у його рухах було щось хиже.

– Мені ще з тобою працювати...

– Хіба? Мені здавалося, у наших сварках є особливий шарм. Таке я ні на що не проміняю.

– Я хвилююся за тебе, – Максим підпалював її поглядом. Довго, гаряче, рішуче. – Хочу знати, що сталося, що ти... така.

Віра засміялася.

– Яка? – вона з викликом подивилася на нього, але відразу передумала. – Хоча ні, не відповідай. Ми з тобою не друзі, щоб говорити на такі теми, і ніколи ними не будемо.

– Тут ти маєш рацію, – прошепотів він, наблизившись майже впритул.

Руки засунув у кишені джинсів, щоб не почати їх розпускати. Хоча енергія, що виходила від Віри, не дозволяла йому думати про щось інше. Він міг відчувати її внутрішнє напруження, яке так виразно передавалося через її мовчання.

Здавалося, минула ціла вічність, поки вони грають у дивоглядки, мучать одне одного своєю бездіяльністю. Відвернутися означає – програти.

– Ніколи не були друзями й не будемо, – він повільно підходив, поки Віра задкувала назад.

Відчувши за спиною холод стіни, зрозуміла, що відступала суто рефлекторно, а не з бажання втекти.