Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

Трійця залізла на своїх тварин і з цього моменту вони почали свій шлях до сусіднього великого села на сході.

— А нам взагалі довго їхати? — задоволено усміхаючись, Вічі вже верхи щільно втиснулась у шорстку кішки обіймаючи її.

— Так... Начебто. Думаю, один день, може трохи довше. Якби ми з Вентусом були одні, то доскакали б за третину дня. — Венрум легонько похлопав свого коня по шиї.

— Отже, ми гальмуємо тебе? — із підозрою сказала ферарія.

— Можливо, це звучатиме грубо, але так. Добре, що з нами не йде той натовп, що зловив нас. Доречі, якщо вони не з наших, то хто? — він перевів погляд на срібновласу, яка з порожнім поглядом дивилася крізь порожній гаманець, який вона тримала перед собою.

— Гей, та годі дутися, отямся! — Венрум вихопив мішечок і викинув його за дорогу.

— Але... Так, ти маєш рацію. Чого я розслабилась? — Оріса кілька разів ляснула себе по щоках і її очі знову почали сяяти, відбиваючи ранкове сонце.

— То що це були за люди? Нас наче дротиками приспали, та й з нами не йдуть.

— А, ви про тих мисливців за головами? Прості найманці, що працюють лише з державними замовленнями.

— Угу. Ось тобі й відповідь.

— А ти не сумував за тим селом? Навіть мигцем зазирнути не хотів? — поцікавилася Оріса.

— Чудозвірськ воно називається? Занадто багато ми зробили для нього, щоб потім мої нові підлеглі грабували і палили її.

— Начебто отаман розбійників, а все такий же добряк. — із полегшенням відповіла дівчина. — Я про це тобі й казала, Вічі.

— Що ти їй про мене нарозповідала? — невдоволено глянув на подругу чоловік.

— Тільки правду. — швидко відповіла вона.

— Не хвилюйся, я сама складу про тебе портрет, спостерігаючи за тобою і за тим, як ти дотримуєшся своєї обіцянки. — нарешті вона відірвалася від свого заняття, і пронизливо глянула на Венрума.

— Наскільки я пам'ятаю, піти за мною було твоє особисте бажання. Ще я пам'ятаю, що ми домовилися колись приїхати у твоє село і не забуду цього.

— Звичайно, я ж нагадуватиму тобі.

— Подивимося, що скажеш, коли потрапимо на поле бою...

— Не будемо про похмуре. Вічі, ти колись бачила крокодилів? — перервала їхню розмову Оріса.

— Ні. Я навіть уперше чую цю назву. Це такі квіти?

— Ха-ха! Ні! Це такі звірі. Зубаті, швидкі та добре маскуються плаваючою колодою. У Чудозвірському лісі, що поряд із нашим пунктом прибуття, це мвйже найбезпечніші хижаки. Там ми проводимо тренування та підготовки до кінного бою у суміжних місцевостях. Цей ліс чудовий полігон, але дуже небезпечний. Я можу згодом розповісти про основні небезпеки, тобі це знадобиться.

— Думаю так. Хоча навіть яущо просто так, мені цікаво більше дізнатися про південь. — зацікавлено відповіла ферарія і під'їхала ближче до дівчини, тепер залишивши позаду Венрума, який і без того, задумався про своє, спостерігаючи, як пагорби перетікають у квітучі луки, луки в руді ліси, а ліси знову в пожовклі пагорби.

Коли сонце тільки-но почало хилитися за обрій, вони вирішили розбити табір на невисокому пагорбі біля дороги. Це було знаковим місцем ночівлі для інших мандрівників, проте цієї ночі тут не було нікого, крім нашої трійці.

— Чи точно треба було так рано зупинятися, ми могли пройти ще далеко, за такої видимості? — поцікавилася Вічі.

— Не знаю, як у вас, але в наших землях уночі темно, що око виколи. А шукати дрова та ставити намети при тьмяному світлі ліхтаря вкрай незручно і навіть небезпечно. — зрізуючи з коня відповіла голубоока.

— Тим паче далі треба самим облаштувати місце, а тут дивись яка краса. Рівна галявина, місце для багаття вже підготовлене багатьма мандрівниками, що зупинялися тут ще до нас, і навіть якусь криницю викопали! Пів року тому її тут не було. — повчально додав ферарії Венрум.

— Тут немає небесного сяйва? — округливши очі дівчина подивилася на небо.

— Ні. Хоч би що це було.

— А, ти про моменти, коли все небо в незвичайних кольорах? Деякі солдати з північних сіл розповідали, що раз на місяць таке трапляється. — до розмови приєдналася Оріса, яка вже вбивала дерев'яні кілки намету.

— Так, так його також можна описати. Отже, ночі на півдні дуже темні і страшні.

— Боїшся темряви? — Венрум напоїв коней, а потім спробував зникнути в тінях кількох дерев, що ростуть неподалік. — Правильно робиш, адже не відомо, хто чекає на тебе в темряві. Можливо, там просто впала гілка... — він підібрав сук і кинув у найближчі кущі, від чого Вічі злегка збрехнулася. — Або то лише вітер, що завиває голосами мерців, які прагнуть відплати їх вбивці... адже всі чули легенду про Лицаря чорного маку...

— А, Венрум про ту легенду про Першого Імператора. Сумна історія, і напевно вигадка. Скільки я була у нічних патрулях столичного краю, бачила лише невеликі ділянки, де розрісся чорний мак. Не слухай його. — Заспокоювала подругу Оріса.

— Але ці квіти знаходять лише біля Кургану Перших Вождів. Можливо, монстр днями ховається там, а вночі шукає нащадків імператора. І він не дозволить якимось пройдисвітам застерегти його здобич. — так само загадковим голосом з тіні продовжував розповідати чоловік.

— Звичайні забобони. Дослідники бояться вивчати той курган, тому що він стоїть далеко від поселень, кажуть, що там цілі лабіринти з гробниць різних вождів перших племен. Але оскільки зараз триває війна з єретиками, усім все одно на всілякі руїни. Вічі, допоможи розпалити багаття.

— Так добре. — Дівчина підскочила з колоди і дістала з поясної сумки кресало.

— Доречі, як довго ти ходитимеш у цьому костюмі? — розглядаючи потертий і в деяких місцях порваний смокінг, спитав Венрум, коли нарешті вийшов на світ.

— Коли знайду кращий одяг. У тому місті не було де взяти нову.

— Могла б купити. Не все ж витрачати на м'ясо, яке нам тепер терміново потрібно доїдати. — злегка оглянувшись на дерево, він краєм ока помітив пару крапок, що горять у темряві. — Я, звичайно, перепрошую, що лякав, але що там ховається? — трохи тремтячим голосом запитав він.