Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Трушин обійшов Тоню навколо, обережно подаючи Вані сигнали — диви, яка краля. Потім директор попрямував до операторів і звукача, де, судячи з жестів, почав розповідати анекдот про вокаліста і звукорежисера. 

Підійшов Віталій, привітався та, прикривши петличку пальцями (а швидко ж він призвичаївся), спитав: 

— Бздіш, малой? 

За приблизними підрахунками, Ваня був щонайменше на двадцять сантиметрів вищим за опера, але це звернення не дратувало — не так часто хтось за нього переживав, та ще й безплатно і не на камеру. Ой, точно — зараз же їм зніматися біля тіла загиблого, а Ваня в тих запарах про це мало не забув! 

Гєна десь сміявся й сварив аудиторію, яка, схоже, дослухала анекдот і зізналася в тому, що вже чула його раніше: 

— Єслі зналі, чєго молчалі, падли?! 

Та Вані було не до того. Холодний страх почав підійматися від кросівок, які, між іншим, він знову забув відмити після котячих вибриків. 

І Ваня тамував страх в єдиний спосіб, який знав, — почав забалакувати. Спитав у Віталія, чи не з’явилося за ніч якихось нових даних по вбивству (ні, не з’явилося), зробив правдивий комплімент Антоніні (ледь усміхнулася, теж боялася), дав Толіку себе «опетличити». Словом, трохи оговтався. 

Повернувся Трушин, привітався з Віталієм, уважно роздивився того (явно згадавши при цьому слово «скіпідар») й зашипів: 

— Шо ж ти молчал? — киваючи на Тоню, яку нарешті відпустив гример. Ваня пропустив його реакцію повз вуха, дав себе трошки припудрити й підійшов до Іри. Отож зібралася вся знімальна група. Адміністраторка коротко окреслила завдання до найближчої сцени — заходимо, сумуємо, підходимо до дверей, звідти вийде лікар, він вже проінструктований. Далі його розпитуємо і відчиняємо двері до моргу. Тут все. 

Поки Іра давала вказівки операторам, — хто веде, хто зустрічає, — Тоня наблизилася до Вані й тихенько промовила: 

— А це ж Рома тоді показав нам ваше відео. Ну, про стакани яке. 

Ось воно що… Не знаючи, як поводитися в такій ситуації, Ваня просто мовчав, а Тоня розповіла, що відтоді вони всією родиною вболівали за нього в «Таланті», на який підсіли ще з першого сезону. 

— Ну, только дєдушка був проти, бо... — Тоня трохи засмутилася, але все ж вирішила закінчити: — Ну, папа наш ушол к теткє одной, так її звуть Іванна Майборода, понімаєте? 

І він зрозумів: Іван Майборода нагадував про зраду. Тільки… вона ж казала — аварія? Значить, просто не хоче розповідати. А він не питатиме. 

— Ви от вчора пішли, а дєда спросив: «А в нього… ну, у вас в якому ухє серьожка?». Розумієте? А ви ж не гей? — спитала Тоня, серйозно дивлячись своїми великими очима. Очі, між іншим, були такого самого кольору, як і сірий асфальт. 

— Нє, к большому сожаленію, нє гей, — як нізвідки з’явився поруч Трушин — і як він прихитряється чути все й усіх? — У нас тогда больше работи било би. Там своїх нє бросают на полпуті, — пояснив Гєна й щиро всміхнувся на усі вініри. Тоня засмутилася, Ваня — теж. 

— У мене — в лівому, я не гей, — відповів нарешті він. 

— От і хорошо, — на самий кропаль зраділа дівчина і повернулася до Іри, яка по телефону матюкала ведучого, гнівно махаючи в повітрі сторінками сценарію. 

* 

Узєлков проспав, тому вирішили заходити без нього. Впоралися з першого дубля, хоча що ж важкого в тому, щоби сумно зайти на подвір’я й підійти до ґанку? З лікарем пощастило — він не удавав зайвої скорботи, а просто зустрів й провів до прозекторської. Тримався впевнено й природно, і Ваня подумав, що це гарний персонаж, харизматичний, і шкода, що на телебаченні зазвичай працюють ті, хто з певного жарту сміється більше, ніж варто, й сумує сильніше, ніж обумовлює причина суму. 

Тіло Романа вивезли на каталці назустріч, ще й простирадло не відкинули, а Тоня хлипнула й почала валитися вбік. Швидше за всіх зреагував Віталій — він підхопив дівчину, підніс до найближчого стільця й посадив туди. Лікар дістав з кишені якийсь флакончик — у них тут, мабуть, у кожній руці по заспокійливому, бо така вже робота. 

Іра пошепки сварила очкастого Колю за те, що той провтикав момент падіння Тоні, тому що тримав у кадрі тіло. Всі перемикнулися на дівчину — її знімали у дві камери, й це було зрозуміло — зомлівання прекрасно лягало в сюжет, до того ж що вона не удавала. Всі були зайняті, тільки Ваня стовбичив посеред широкої холодної зали, не знаючи, як йому бути. 

Тоня нарешті отямилась, старанно підведені стилістом очі попливли чорними тінями. Дівчина затремтіла й почала повторювати: 

— Я не могу, я не могу, — її голос підіймався десь до фа другої октави. 

— Так, — скомандував Віталій, — Ваня, вийді із сумрака, вєді дєвушку на уліцу, ми без нєйо тут всьо снімєм. 

— Куда? — зашипіла ззаду Іра, бо ж за сценарієм сестра мала оплакати тіло брата в усіх можливих ракурсах. 

— Туда, — відрізав Віталій, поставив дівчину на ноги та притулив до Вані. — Шуруйте. 

Не лишалося нічого іншого, як обійняти Тоню, щоби притримувати, й повернутися на подвір’я. Очкастий вийшов за ними й тихенько заховався за рогом, тепер звідти стирчала тільки його голова з об’єктивом — молодець, розуміє. Та й стилізація під стеження прихованою камерою теж може спрацювати. 

Антоніна присіла на лавочку, дістала пачку цигарок й спробувала закурити. Не вийшло — занадто тремтіли руки, як у кіно. Хоча вони тут саме в кіно і перебували, тільки поганому й дешевому, але потенційно популярному. Тому Вані довелося їй допомагати — забирати цигарку та прикурювати самому. 

Тоня жестом руки, в якій досі була пачка, запропонувала і йому, Ваня похитав головою — ні, не курю. 

— У вас много друзей? — спитала вона після першої легкої затяжки. Це знову нагадувало кіно, в якому актори-некурці удають персонажів-курців. Отже, вона не вміє курити — ще один штамп, спроба якось полегшити своє становище. 

Друзєй… Друзі лишилися вдома, нагадують про себе тільки лайками та коментами. Тут, у Києві, Ваня зблизився тільки з трьома компаніями — земляками Анєю і Олєгом, з байкерами — сусідами Кохана, та родиною персональних фанатів Бойків, які жили неподалік від гостинки — якось зустріли його на вулиці, впізнали, зраділи та запросили разом піти на шашлики на травневі. Пішов, потім час від часу приходив у гості, аж поки не напився й почав залицятися на кухні до дружини господаря. Дивом тоді не спалився, але Бойки відпали — соромно. 

Потім