Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Сьогодні день був теплий і сонячний. Мама знову поїхала до сусідки на допомогу, а я залишилася вдома, щоб попрацювати по господарству. Гроза, яка раптово почалася ввечері, не зіпсувала настрою. Я сіла під вікном і слухала, як дощ шмагає по листях дерев, а вітер гуде, ніби хоче сказати мені щось важливе. Кіт забіг у кімнату, ховаючись від дощу, і заснув на моїх колінах. Всі ці прості моменти — моє тепло, моя справжність.

Читання та нові відкриття
Сьогодні я продовжила читати "Знедолених". Цей роман заповнив мене емоціями, наче хвиля, що накриває все навколо. Я захоплююсь відданістю Жана Вальжана, його боротьбою, що здається нескінченною. І що більше я читаю, то більше розумію: ми всі маємо свою боротьбу. Може, не таку грандіозну, як у героїв, але й наші бої важливі. Я знаю, що в серці кожного з нас є місце для доброти, навіть якщо часом здається, що світ безжалісний. І вірші, які я писала про життя, набувають нових рис, бо те, що я бачу навколо, викликає у мені нові переживання.

Дощ на полі, бурхливий вітер,
Моя душа — в пошуках свободи.
У світі цьому є місце для всіх,
Тільки б ми вміли любити і терпіти.

Ті спостереження, що були в моїй голові, тепер виходять на папір, і я бачу, що вони зміцнюють мене. Я хочу більше зрозуміти, чому світ такий складний і різноманітний. Я шукаю відповідь у книгах, в природі, в словах інших людей. І кожен день дає нове запитання. І я все ще не знаю, чи знайду я всі відповіді.

Роздуми про майбутнє
Я знову думаю про те, що буде, коли прийде війна. Останнім часом дуже часто думаю про це, а мама намагається відволікти мене. Вона каже, що краще про це не думати, що все буде добре, і ми маємо жити тут і зараз. Але я знаю, що варто готуватися до того, що ми не можемо передбачити. Іноді відчуваю якийсь непевний страх за майбутнє, але знаю, що найкраще, що я можу зробити, це залишатися вірною собі.

Мама часто згадує історію нашого народу. Вона казала, що навіть якщо будуть труднощі, ми, українці, завжди стояли на своєму. І це вселяє мені надію, хоча і справляє тривожне враження. Мама згадує про всі ті часи, коли нас гнобили, коли ми не могли жити так, як хочемо, але ми завжди залишалися живими, сильними і незламними.

Сімейні розмови
Сьогодні з мамою говорили про наше господарство. Вона каже, що вже багато років у нас все намагається йти добре, але сьогоднішній день нагадує, що жоден рік не буває без труднощів. Нам пощастило з погодою, ми маємо хороший урожай, і я допомогла з обробкою землі. Мама часом згадує мої поїздки до Варшави і питає, чи хочу я знову поїхати туди. Я думаю, що це не буде можливо, поки ситуація в країні не стабілізується.

Улюблені страви та сімейні традиції
Я часто згадую смачні страви, які ми їли під час моїх поїздок. Мама готує найкращі пироги в світі, особливо з вишнями, і я з нетерпінням чекаю на осінь, коли буде сезон. У Варшаві я теж куштувала багато нових страв, але нічого не порівняється з домашніми стравами. Вчора ми з мамою разом робили вареники з картоплею, і ця праця, цей процес, нагадував мені, як важливо бути разом. Весь цей процес — від приготування до того, як вони потрапляють на стіл — створює затишок, спільність, особливу атмосферу нашої родини.

Природа навколо нас
Ми з мамою часто прогулюємося по лісах, і я вчуся розуміти ці звуки — як шелестять листя, як пташки співають серед дерев, як десь далеко гавкає собака. Це все — частина мого життя. Вчора я побачила біля річки ластівок, які ниряли у воду, і подумала, як усе це чудово, як цей світ не перестає дивувати мене, як він наповнений прекрасним і непізнаним.

Я відчуваю, як з кожним днем природа змінюється. Літо поступово переходить в осінь. І з кожним листочком, що падає, я чую, як минає час. І хочеться залишити цей момент на папері, на своїх сторінках, щоб коли-небудь повернутися до нього в думках.

Це мій шлях. Дорога, яка веде до розуміння себе, до глибоких роздумів про життя. І я йду нею, бо знаю, що кожен день приносить нові враження, нові можливості.

Щоденник Юстини
25 серпня 1939 року

Ці дні минають так швидко, що важко навіть усвідомити, що вже майже кінець літа. Сонце стає все м'якшим, а вечори — прохолоднішими. Вчора, після довгої роботи на полі, я вийшла на пагорб за нашим домом. Вітер виводив дивні мелодії серед дерев, і я знову відчула те дивне спокійне відчуття, коли навколо тебе тільки природа, тиша і ти. І я зрозуміла, що ці прості моменти є тим, що справді має значення. І хоча я багато думаю про майбутнє, я також хочу цінувати сьогодення, цінувати кожну мить, яку мені дарує це життя.

Література, яка залишається з тобою
Сьогодні, сидячи під грушевим деревом, я закінчила читати ще одну книгу, яку мені подарувала тітка Хельга — "Вино з кульбаб" Рея Бредбері. І хоча ця книга не була найвідомішою, вона залишила в мене глибокий слід. Щось у ній є особливе — ця історія про дорослішання, про пошук свого місця в житті та намагання знайти сенс у всьому, що навколо. Я відчуваю, що ця книга трохи змінює мій погляд на життя. Може, тому, що я сама зараз переживаю подібний момент — намагаюся зрозуміти, чому все так складно, чому ми шукаємо відповіді на запитання, на які не завжди є відповіді.

Мабуть, тому я люблю літературу — вона допомагає відчути, що не одна ти зі своїми переживаннями. Можливо, це допоможе мені зрозуміти, куди йти далі, коли настане час приймати важливі рішення.

Про любов і втрату
Увечері після роботи мама та я сиділи в хаті, пили чай і згадували старі часи. Я не могла не порівнювати цей спокій з тим, що відбувалося в Варшаві. Всі ці святкові заходи, цікаві люди і нові можливості — все це здається таким далеким, як якась інша реальність. І навіть коли я була в Варшаві, і мені здавалося, що я знаходжу себе серед людей, які розуміють мене, я все одно відчувала тугу за домом. Мама відчувала це теж. Вона казала, що я — справжня українка, і це те, що нікуди не зникне, навіть якщо я залишу наші землі.